РОЗДІЛ 7 Софі

Я запізнювалася. Не катастрофічно. Не настільки, щоб телефонувати й складати заповіт. Хвилин на сім, максимум на десять. Але рівно настільки, щоб почати ненавидіти всіх людей, які вирішили виїхати на дорогу саме тоді, коли мені було потрібно дістатися через пів міста. Коли я нарешті припаркувалася біля кав’ярні, до зустрічі залишалося три хвилини.

Три.

Я схопила сумку, телефон і вискочила з машини. Уже біля дверей телефон завібрував. Я машинально опустила очі на екран. Еллі. Звісно. Людина, яка могла не відповідати мені пів дня, коли лежала під чиєюсь машиною, завжди відчувала той єдиний момент, коли мені було незручно говорити. Я відкрила повідомлення на ходу.

«Він написав».

Я зупинилася. Ну от як після такого не відповісти?

«І?»

Три крапки з’явилися майже одразу.

«Побачимося в четвер.»

Я широко усміхнулася. Оце вже було цікаво. Я настільки захопилася телефоном, що двері кав’ярні відчинила, не піднімаючи голови. І врізалася в чоловіка. Не просто зачепила плечем. Врізалася. Телефон вислизнув із руки, сумка поїхала з плеча, а стакан з кавою, який він тримав, небезпечно хитнувся. Чоловік якимось дивом устиг відвести його вбік.

— Ой! Вибачте!

— Нічого страшного.

Я присіла за телефоном одночасно з ним, і ми мало не стукнулися лобами.

— Сьогодні явно не мій день, — пробурмотіла я.

— Не знаю. Моя кава вижила. Я б поки не робив таких песимістичних висновків.

Я підняла голову. І на секунду забула, що запізнююся. Чоловік навпроти мене був високий, темноволосий і мав ту легку усмішку, яка чомусь одразу повідомляла: ця людина чудово знає, що щойно сказала щось смішне, але не збирається вимагати оплесків. Він підняв мій телефон і простягнув мені.

— Здається, теж вижив.

Я швидко перевірила екран.

— Дякувати Богу. Кава ваша, телефон мій. Жертв немає.

— Вдале зіткнення.

— Це тому, що швидкість була невелика.

Він усміхнувся ширше.

— Ви завжди оцінюєте зіткнення за рівнем пошкоджень?

— Моя найкраща подруга автомеханік. Це заразно.

— Серйозно?

— Повірте, це ще найлегший із моїх побічних ефектів.

Я вже хотіла обійти його, коли він раптом глянув на годинник.

— Якщо ви кудись поспішали, боюся, я щойно вкрав у вас приблизно сорок секунд.

— Сім хвилин тому це було б критично. Тепер я вже офіційно запізнилася, тому можу розслабитися.

Він тихо засміявся.

— Цікава система.

— Дуже зручна. Головне — перейти межу. Після цього переживати вже пізно.

Я зробила крок до дверей і нарешті згадала, навіщо сюди приїхала.

— Ще раз вибачте за каву.

— Вона справді не постраждала.

— Тоді вважатимемо, що ми розійшлися мирно.

— А якщо я не хочу розходитися?

Я зупинилася. Обернулася. Він стояв із тією самою легкою усмішкою, але тепер у погляді було вже щось інше. Ага. Ось воно. Я ледь підняла брову.

— Це зараз був дуже плавний перехід від дорожньо-транспортної пригоди до знайомства?

— Я старався.

— Не дуже непомітно.

— Зате чесно.

Це мені сподобалося.

— Софі.

— Деніел.

Він простягнув руку, і я потиснула її.

— Приємно познайомитися з людиною, чию каву я мало не вбила.

— Взаємно. Зазвичай знайомства в мене менш драматичні.

— Співчуваю.

Деніел розсміявся.

— У вас є кілька хвилин?

Я глянула всередину кав’ярні. Людини, з якою я мала зустрітися, ще не було видно. Чудово. Значить, не тільки я сьогодні вміла запізнюватися.

— Кілька є.

— Тоді я куплю вам каву.

Я подивилася на стакан у його руці.

— За те, що я мало не розлила вашу?

— Саме так.

— У вас дуже дивна система компенсацій.

— Мені вже сказали сьогодні, що головне — перейти певну межу. Після цього можна розслабитися.

Я не втрималася від усмішки.

— Добре. Але якщо мій знайомий з’явиться, я втечу.

— Чоловік?

— Ви швидко працюєте.

— Просто оцінюю рівень конкуренції.

Я засміялася.

— Ні. Робоча зустріч.

— Тоді кава.

Ми сіли за маленький столик біля вікна. Я мала намір випити кілька ковтків, перекинутися з ним парою фраз і повернутися до своїх справ. Через десять хвилин я вже знала, що Деніел ненавидить родзинки у випічці, вважає людей, які призначають зустрічі на сьому ранку, особливим видом злочинців і має найкращого друга, якого регулярно хоче придушити. Останнє з’ясувалося випадково.

— Він учора телефонує мені абсолютно серйозним голосом і просить знайти йому будинок, — розповідав Деніел.

— Звучить поки нормально.

— Якби.

Я відклала чашку.

— Уже цікаво.

Деніел похитав головою.

— Мій найкращий друг зустрів дівчину.

— І через це йому терміново знадобився будинок?

— Саме тому.

Я кілька секунд дивилася на нього.

— Ви точно правильно використовуєте слово «друг»? Може, це ваш клієнт із дуже специфічними потребами?

Він засміявся.

— Ні, на жаль. Друг. Багато років.

— Тоді пояснюйте.