РОЗДІЛ 6 Нейт

Коли Еллі сказала, що тут затишно, я вперше серйозно замислився, чи ми дивимося на один і той самий будинок. Я ще раз повільно обвів поглядом вітальню.

Диван невизначеного коричневого кольору виглядав так, ніби пережив кілька поколінь господарів і кожного з них недолюблював. Торшер біля стіни стояв трохи криво. Килим мав той особливий відтінок, який неможливо купити новим — до нього треба йти роками.

А посеред кімнати стояв стіл. Я затримав на ньому погляд. Деніел. Я просив тебе знайти мені звичайний будинок. Звичайний. Не декорації до фільму про чоловіка, який програв усе, крім права оренди.

— Справді затишно, — повторила Еллі, розглядаючи кімнату.

Я перевів погляд на неї.

— Ти зараз намагаєшся бути ввічливою?

— А що?

— Просто хочу розуміти, наскільки погано все виглядає насправді.

Вона засміялася й скинула куртку.

— Нормально тут усе виглядає. Трохи старе, трохи дивне, але чисто. Що тобі ще треба?

Хотілося відповісти, що хоча б меблі, виготовлені в цьому столітті, але це могло викликати запитання, на які я поки що не збирався відповідати. І саме це вперше за весь вечір мене трохи зачепило. Після парку, після Евелін, після всього, що я сьогодні побачив у Еллі, цей будинок раптом почав здавватись не перевіркою, а дурістю.

Мені вже майже не хотілося нічого перевіряти. Я хотів заварити чай, сісти з нею десь — бажано на предмет меблів, який не загрожував нашому життю, — і продовжити вечір.

— Чай? — запропонував я.

— Давай.

Я рушив до кухні, але встиг зробити лише кілька кроків. Позаду щось тріснуло. Я різко обернувся. Еллі сперлася долонею на край стола саме в ту мить, коли одна з його ніжок вирішила, що досить із неї цього життя. Усе сталося за секунду. Стіл нахилився. Еллі втратила рівновагу, спробувала відступити, перечепилася, і я ледве встиг її підхопити.

Одна моя рука опинилася на її талії, друга — на спині. Її долоні вперлися мені в груди.

— Ого, — тихо сказала вона.

— Ти ціла?

— Зараз перевірю.

Вона не відсторонилася. Просто завмерла на секунду, ніби справді прислухалася до себе.

— Руки на місці, ноги теж. Голова наче працює. Хоча Софі з останнім твердженням посперечалася б.

Я хотів засміятися. Справді хотів, але саме тоді вона підняла на мене очі. І мені раптом стало зовсім не смішно. Я знав, що Еллі красива. Це було очевидно ще в кафе. Але досі між нами завжди залишалася якась безпечна відстань — стіл, чашки, дорога, розмова, жарти. Тепер ніякої відстані не було.

Я відчував під долонею її талію. Вона все ще тримала руки в мене на грудях, а її обличчя було так близько, що я бачив темніший обідок навколо зелених очей.

Еллі теж перестала усміхатися. Її погляд ковзнув по моєму обличчю й на мить опустився до губ. Цього вистачило. Я нахилився до неї майже несвідомо. Не тому, що вирішив її поцілувати. Якби хтось у ту секунду запитав мене, що саме я роблю, я навряд чи зміг би відповісти.

Просто вона була близько. Занадто близько. І не відступала. Навпаки, її пальці трохи стиснули тканину моєї сорочки. Ще кілька сантиметрів. Гучний гуркіт змусив нас обох здригнутися. Зламана ніжка остаточно відлетіла, а стіл із почуттям виконаного обов’язку ліг на підлогу.

Ми одночасно подивилися вниз. Потім одне на одного. Еллі першою порушила мовчання.

— Здається, твій стіл вважає, що друге побачення — це зарано.

Я пирснув зі сміху.

— Мене більше хвилює, що він так активно бере участь у моєму особистому житті.

— Можливо, йому просто бракує уваги.

— Тоді він обрав дуже агресивний спосіб її отримати.

Вона засміялася, і тільки тоді я зрозумів, що досі тримаю її за талію. Судячи з того, як вона на мене подивилася, вона теж це зрозуміла. Я повільно прибрав руку.

Еллі відступила. І чомусь кімната одразу стала значно більшою. Вона присіла біля стола й узяла відламану ніжку. Перевернула її, оглянула кріплення, потім підняла край стільниці й зазирнула під неї.

— Оце вже погано.

— Я помітив.

— Ні, ти помітив, що стіл упав. Я кажу про кріплення.

Я присів поруч.

— Є суттєва різниця?

Еллі повернула до мене голову. По її обличчю я зрозумів, що щойно провалив якийсь невідомий мені іспит.

— Нейтане, краще більше нічого не говори. Ти зараз робиш ситуацію гіршою.

— Я лише поставив запитання.

— Саме тому я й хвилююся.

Вона ще раз уважно оглянула ніжку, провела пальцями по місцю кріплення, потім випросталася. Я вже чекав вердикту. Еллі подивилася на стіл. Потім на кімнату. І раптом похитала головою.

— Ні. Я так не можу.

— Що?

Але вона вже розвернулася. Просто пішла. Я навіть не одразу зрозумів, що сталося.

— Еллі?

Вона не відповіла. Її кроки віддалилися коридором. За кілька секунд десь грюкнули двері. І стало тихо. Я залишився стояти посеред вітальні. Один. Поруч лежав зламаний стіл. Я повільно видихнув. Ну ось. От і все. Дивно, але першою прийшла не злість. І навіть не те дурне задоволення, яке мало б з’явитися від усвідомлення, що моя перевірка нарешті дала результат.

Прийшло розчарування. Таке сильне й несподіване, що я розлютився вже на самого себе. Бо я встиг повірити. Після кафе, після її слів про батькову машину, після байка, після сьогоднішнього парку, після того, як вона сіла біля абсолютно незнайомої жінки просто тому, що не змогла пройти повз чужі сльози, я справді встиг подумати, що Еллі інша.

Я навіть упізнав у ній щось від мами. І ось тобі результат. Достатньо було одного старого будинку. Я глянув на диван, на кривий торшер, на килим, який, здається, пам’ятав ще чиєсь дитинство, і раптом сам собі здався ідіотом.