РОЗДІЛ 5 Нейтан

До другого побачення з Еллі я готувався значно ретельніше, ніж до першого. І це трохи дратувало. Першого разу я йшов у кафе з єдиною метою — витримати годину, повернутися додому й отримати законне право наступні кілька тижнів нагадувати матері, що її геніальний план знову провалився.

Замість цього я провів вечір не з тією жінкою, сперечався про машини, їхав пасажиром на мотоциклі й домовився про друге побачення. Якщо подумати, план справді провалився. Просто не так, як я розраховував. За кілька днів ми з Еллі встигли обмінятися кількома повідомленнями. Нічого особливого. Вона працювала, я працював. У неї були клієнти, у мене — зустрічі, на яких люди дуже серйозно обговорювали дуже серйозні суми грошей.

А між цим мені прилетіло повідомлення:

Ти там ще живий після байка?

Я відповів, що фізично — так, а моральні наслідки ще оцінюю. Еллі надіслала смайлик, який реготав до сліз, і написала:

Тоді сьогодні без екстриму. Обіцяю.

Чомусь я їй не повірив.

Ми зустрілися біля невеликої кав’ярні неподалік від парку. Еллі вже чекала на мене з двома стаканчиками кави в руках. На ній були джинси, світла футболка й коротка куртка. Довге біляве волосся вона зібрала у високий хвіст, а коли побачила мене, усміхнулася так легко, наче ми знали одне одного значно довше, ніж кілька днів.

— Я взяла тобі каву.

— Ти навіть не знаєш, яку я п’ю.

— Тому взяла нормальну.

Я прийняв стаканчик і заглянув усередину.

— А якщо мені не сподобається?

— Купиш іншу. Ти ж працюєш у менеджменті, думаю, одну каву собі дозволиш.

Я подивився на неї поверх стаканчика. Оце моє зручне слово вже починало переслідувати мене.

— Я бачу, ти сьогодні налаштована дуже доброзичливо.

— Я завжди доброзичлива. Просто не всі це одразу розуміють.

Ми рушили алеєю. Друге побачення виявилося дивнішим за перше хоча б тому, що тепер ніхто з нас не збирався втекти через годину. Ми говорили про все потроху. Еллі розповідала про майстерню, не вдаючись у подробиці, а я ловив себе на тому, що мені подобається слухати її навіть тоді, коли половини технічних деталей я не розумію. Вона говорила руками, сміялася сама із себе, часом перескакувала з однієї теми на іншу, а потім раптом поверталася до першої так, ніби нікуди й не відходила.

Поруч із нею було легко. Це відчуття я помітив ще першого вечора, але тоді списав на несподіванку. Тепер уже списувати було ні на що. Мені просто було добре.

— Чого ти так дивишся? — запитала вона.

Я зрозумів, що кілька секунд справді мовчки спостерігав за нею.

— Думаю.

— Небезпечне заняття.

— Особливо поруч із тобою.

— О, бачиш? Уже прогрес. Минулого разу ти просто дивився на мене так, ніби намагаєшся зрозуміти, з якого заводу мене випустили.

Я засміявся.

— Минулого разу ти повідомила мені, що ремонтуєш машини, а потім посадила мене на мотоцикл. Мені потрібен був час на адаптацію.

— Слабенький ти для менеджменту.

— Я стараюся.

— Оце головне.

Вона штовхнула мене плечем, і ми пішли далі. Я вже хотів щось відповісти, коли Еллі раптом сповільнила крок. Її усмішка зникла. Я простежив за її поглядом. Трохи осторонь від алеї стояла лавка. На ній сиділа жінка приблизно нашого віку. Довге каштанове волосся спадало їй на плечі, одна рука стискала ремінець сумки, друга лежала на колінах.

Спочатку я навіть не зрозумів, що привернуло увагу Еллі. А потім жінка швидко провела долонею по щоці. Вона плакала. Не голосно. Не привертаючи уваги. Навпаки — відвернулася від людей і, схоже, робила все можливе, щоб ніхто не помітив. Ми пройшли ще кілька кроків. Еллі зупинилася. Я навіть не здивувався. Вона подивилася на мене.

— Почекаєш хвилинку?

— Звичайно.

Еллі повернулася до лавки. Я залишився трохи осторонь, не бажаючи перетворювати чужу біду на виставу для глядачів.

— Вибачте, — тихо сказала Еллі.

Жінка швидко витерла обличчя й підняла голову.

— Усе добре.

Це було одне з тих «усе добре», після яких навіть незнайомій людині зрозуміло, що добре там немає нічого. Еллі не стала сперечатися. Вона просто простягнула їй свою пляшку води.

— Тоді хоча б води випийте.

Жінка подивилася спочатку на пляшку, потім на Еллі.

— Дякую, не треба.

— Добре.

Я чекав, що Еллі повернеться. Натомість вона сіла на другий край лавки.

— Я тоді просто тут хвилинку посиджу. Якщо заважатиму, скажете — я піду.

Жінка здивовано подивилася на неї.

— Ви завжди сідаєте поруч із незнайомими людьми в парках?

— Ні. Тільки якщо вони кажуть, що в них усе добре, а самі при цьому плачуть.

На губах жінки ледь помітно щось здригнулося. Майже усмішка. Майже. Еллі відкрутила пляшку й знову простягнула їй. Цього разу жінка взяла. Я стояв за кілька метрів від них і раптом відчув себе зайвим. Міг відійти ще далі, але чомусь залишився. Не через цікавість. Я дивився на Еллі. Вона не розпитувала. Не намагалася з’ясувати, що сталося. Не сипала порадами людині, про яку нічого не знала. Просто сиділа поруч. Через хвилину жінка заговорила сама.

— Я втратила дитину.

У мене всередині все стиснулося. Еллі теж змінилася. Вона не ахнула, не сказала автоматичного «мені так шкода». Лише трохи повернулася до жінки. Та опустила очі на пляшку у своїх руках.

— А тепер мені здається, що разом із нею я втратила все інше. Я навіть не знаю, навіщо вам це говорю.

— Може, тому що я вас не знаю.

Жінка тихо засміялася крізь сльози.

— Можливо.

Кілька секунд вони мовчали.

— Усе просто розвалилося, — нарешті сказала вона. — І я не знаю, як це зібрати назад.

Еллі подивилася кудись перед собою. Я знав її всього кілька днів, але вже встиг помітити: коли вона жартувала, слова вилітали з неї швидше, ніж вона встигала їх фільтрувати. Зараз було інакше. Вона думала.