Кинджал
Я проходжу повз трьох намертво пов'язаних людей на підлозі, у кожного з них щось зламано або розрізано, моя робота, обожнюю себе.
Альфред Клауд, Брюс Андерсон і Калеб Оугер.
Три зовсім один одному не знайомі людини, але страшенно схожі зсередини.
Клауд — наркодилер, що недавно втік від поліції з Каліфорнії до нас і думав, що зможе спокійно далі жити, пф, з нашою організацією ніколи.
Андерсон — брехливий ублюдок, що крав дівчат заради того, щоб продати їх комусь дорожче.
І наостанок — Калеб Оугер, хакер, що останнім часом руйнував наші плани. Оугер дізнавався наші замовлення і передавав їх іншим людям.
Я повертаюсь обличчям до них і дивлюся просто одному в очі.
— Ваші останні слова, хлопчики? — Я холодно посміхалася, кажучи ці слова.
— Давай ми домовимося! М-ми заплатимо тобі скільки скажеш, тільки відпусти нас! — Альфред звивався з останніх сил на землі зі зламаним хребтом.
Господи, які вони жалюгідні. Як мені хочеться їх вбити якнайшвидше.
— Ти ж дівчисько! Ха! Ти нас не вб'єш. — Кричав Калеб на все горло, сміючись мені в обличчя.
— Перевірим?
Я вистрілила в скляну пляшку біля нього, і вона розлетілася на маленькі осколки. В очах хлопців з'явився страх. Боже, як я обожнюю це почуття.
— Вибачте, хлопчики, але сьогодні не ваш день.
Прозвучало три постріли. Точно в ціль. Я ніколи не промахуюсь.
Три трупи вже неживо валяються біля моїх ніг. Мило. Я підходжу до одного з них і перевіряю пульс. Немає. Чудово.
В один момент до мене задзвонив телефон, я витягла його з задньої кишені шортів і подивилася на номер. Чорт. Вільям. Мені взагалі не хотілося зараз говорити з ним. Він мій ворог номер один. Ненавиджу.
Я підіймаю слухавку:
— Ало?
— Ти довго ще будеш замовлення виконувати? У тебе є інші справи на базі.
— Які ще справи?
— Босс сказав тобі сьогодні вчити новачків.
Він чудово знає, що я не дуже люблю тренувати новачків.
— Ти цим займатися взагалі маєш, чому я тоді?
— Не твоя справа, я просто тобі сказав, закінчуй, Блек, і їдь на базу. — Пімля останніх слів він кинув слухавку.
Схоже, він думає, що тягнути трупи в машину самій так легко та швидко.
Я підняла Клауда на спину і ледь змогла закинути його в машину. Прокляття. Чому якщо я вбиваю, то й сама трупи носити повинна? Це ж важко. Ну і я не така сильна.
Закинувши усі три у машину, я втомлено видихаю.
А куди мені ще трупи сховати, окрім бази?
Через пару хвилин до мене підходить наш агент, Ілан.
— Так я ніби одна мала добиратися, ти що тут забув?
Ілан дивиться на мене, тримаючи руки в кишенях джинсів:
— Мені сказали прийти, я прийшов. Подробиці не знаю.
Я закочую очі:
— Гаразд.
Він підходить до мене та оглядає машину. Ілан помічає краєм ока залишки крові у мене на руках.
— Ти хоча б витерла їх, не думала?
— Тебе спитати забула, поїхали вже.
Я відчиняю двері переднього сидіння і вмощуюсь на сидінні.
Ілан сідає за кермо, та заводить машину. Ми виїжджаємо на дорогу.
Що ж, усе не так погано як я думала.