Глава 1

Привіт усім, мене звати Неліна Керелін. Усіх завжди цікавило, чому я так сильно змінилася… З чого почати? Напевно, з самого початку…

*Три роки тому*

— Мила, вставай! Пора до школи! — почувся голос моєї мами з кухні. Вона завжди була енергійною вранці, а я, як і зазвичай, тягнула час і не хотіла покидати ліжко. У цей час хотілося б залишити все, як є, сховатися під ковдрою і знову поринути в сон.

— Так, мам, уже встаю… — буркочу я, примружуючи очі, але вже відчуваю, як поринаю в м’яке царство снів.

Знову тиша. Це дивно. Якось підозріло тихо. А може, я просто звикла до того, що моїй мамі не потрібно повторювати одну й ту саму фразу двічі?

Наступної секунди я відчула, як з мене різко стягли ковдру. Це була мама!

— Не встигла й подумати про сніданок, а ти вже й ковдру в мене забрала! Оооо, та норм, музика моя єєєхууу! — я прокидаюся, бо з динаміків на повну лунає моя улюблена пісня.

Танцюючи в такт музиці, я встала з ліжка і побрела до ванної. Весь світ навколо — це частина цього ранкового ритуалу, немов я йду по пісочному пляжі, а не по холодній плитці. Але коли справа доходить до вибору одягу, настрій вже трохи змінюється. Як це завжди буває — треба обрати щось ідеальне для початку дня.

Може, цей милий сарафан бежевого кольору, що лежить на стільці? Чи спідницю з милою блузою з ледве помітними квітами? Все вирішила! Блуза й спідниця!

Гарний початок дня!

Скоро я вже сиділа за столом, насолоджуючись смачними фруктами й коктейлем. Мама завжди вгадує, що я хочу на сніданок. Вона ж знає все, що мені подобається!

— Спасибі, мам. — Я поцілувала її в щічку, відчуваючи її турботу в кожному жесті.

— Оооо, тату, доброго ранку! — я кинулась до тата, який, здається, не відразу прокинувся, але його обличчя засяяло від моїх обіймів.

— І тобі доброго! — сказав він з усмішкою.

Останнє, що я почула, вибігаючи з дому:

— Доча, удачі в школі!

Як завжди, моя удача при мені! Загадкова і неосяжна удача, яка іноді здається просто магічною. Вона постійно знаходить мене, не важливо, чи то я йду до школи, чи на зустріч з друзями.

Вибігла на вулицю і лише тоді, коли подивилась на екран телефону, зрозуміла, що дзвонив Макс.

— Нелі, ти де? — почула я його знайомий голос, і моїм серцем розлилося тепло, коли я взяла слухавку.

— І тобі привіт, Максе! — сказала я, сповнена енергії.

— Привіт! Ахаха, ти не забула, що ми сьогодні йдемо гуляти?

— Звісно, ні! Ахаха –  він такий смішний! Я сміялася, відчуваючи, як кожен звук цієї розмови заповнює мене радістю. Макс — мій найкращий друг. Він старший за мене на два роки, але з ним завжди весело, немов ми з ним однолітки.

— Так ти де? — Макс шукав мене, дивлячись по сторонах, але так і не помітив.

— Я тут, — прошепотіла я в слухавку і махнула рукою.

Коли Макс побачив мене, його очі засяяли, а на обличчі з’явилася щира усмішка. Я підбігла до нього, і він розкрив свої обійми. Та тут щось пішло не так — я невдало намагалася заплигнути на нього, і в цей момент обидва ледь не впали!

— Ой, ми ледве не впали! Ахазахаха

Він не знав, як мене тримати, бо в його руках було стільки речей, і я ще тиснула на нього своїм весняним настроєм. Хіх, я з нього злізла, і ми далі пішли до школи, сміючись.

Там я отримала від учителів добрі оцінки за всі предмети — звичне для мене, я ж завжди стараюся.

Після школи ми пішли гуляти, і тоді я вирішила пожартувати над Максом, адже на ньому завжди можна було перевірити свої кмітливі ідеї. Тим паче я досі не відповіла на його минулий жарт з водою.

— Максюшечка, дай мені телефон зателефонувати, мій сів, — почала я благати його, використовуючи свою найкращу щенячу усмішку.

— Тримай, тільки не забудь повернути, я тебе знаю! — відповів він, сміючись. І справді, бувало, що я забувала повертати його телефон.

***

Вдома я нарешті побувала сама з мамою, і коли вона сказала, що в суботу я їду на олімпіаду з географії, а в наступний четвер — з алгебри, серце переповнилося гордістю. Вчора я навіть не думала, що все так швидко складеться.

— О, дяки, мам! — сказала я, обіймаючи її.

Тим часом я згадала, як довго працювала над підготовкою до цих олімпіад. Відчуття, що це того варте, наповнювало мене теплом.

Потім я запитала, де тато, бо він не вийшов, щоб зустріти мене, і запитати, як пройшов день.

— Він затримається. Але ми можемо приготувати млинці! — з радістю відповіла мама, і я не змогла не усміхнутися. Вона завжди знаходила спосіб зробити навіть звичайні моменти особливими.

— З полуницею? — запитала я, з іскринками в очах. Коли йдеться про млинці, мені наче 4 роки.

— Так, з полуницею, — підтвердила вона. — Ти мені допоможеш?

— Звісно, зараз лише перевдягнуся. — відповіла я, схопивши сумку і піднявшись до кімнати.