20. Руслан

Я, як завжди після роботи, зайшов до магазину, купив свіжий хліб і ще якісь продукти для пані Орисі, і попрямував додому. Я вже потроху почав звикати до цього місця, зробив його, можна сказати, під себе — під місце, що нагадувало мені Софію, де я міг дихати її ледь вловимою присутністю.

Спостерігати за підводним життям і надіятись, що десь далеко вона також спостерігає. Я більше не потурбую її світ своєю присутністю. Але вона може назавжди залишитися зі мною тут, поруч, в образі русалки. Я іноді навіть говорю з нею — з цією фігуркою в акваріумі і одночасно з Софією в себе в голові. Я збудував для нас дім. І не важливо, що Софія буде жити тут лише як образ, як примара минулого, як спогад…

Віддавши продукти пані Орисі, я пішов до себе. Дивно, але завжди гомінка вона сьогодні була дуже тиха, я б навіть сказав — загадкова.

Не вмикаючи світла, я переступив поріг. У глибині кімнати увімкнений акваріум відкидав тіні навкруги. А посеред кімнати, на ліжку, сиділа якась постать. Я завмер — ні, не від переляку, а від здивування. 

Це була Софія. Я не довіряв своїм очам. 

«Невже вона вже почала мені ввижатися?»

Який бажаний фантом. Боячись сполохати мрію, я повільно, обережно підійшов і тихо сів біля її ніг на підлогу. Як колись — у минулому житті, здається. 

Я боявся доторкнутися до неї, щоб вона не зникла і не розтанула. І лише дихав. Її аромат був такий реальний — свіжий бриз із моря. Через кілька хвилин її рука торкнулася мого волосся, ніжно пропускаючи його крізь пальці. І, о диво, я відчув це.

«Вона справжня. І вона тут. Моя русалка. Моя Софія.»

Я повернув голову — і наші погляди зустрілися. Ми спілкувались лише очима. Жодного слова, жодного жесту. Ми просто не потребували цього. Вдивляючись одне в одного, ми вже знали відповіді на всі питання — поставлені й ні. Всі почуття були на поверхні, загострені до межі. Софія пестила моє волосся, а я малював візерунки на її руці.
І навкруги нас була наша тиша…

Тихо, щоб не порушити її, я встав, підійшов до акваріума і взяв коробочку з обручкою. Так само тихо я повернувся і, ставши перед Софією на коліна, поклав її їй на долоні. Мовчки, без слів — бо вони тут були зайві.

В її очах я прочитав здивування і побачив блиск, коли дрібні камінчики відбилися сяйвом у її зіницях. Вона лише мигцем глянула на русалку в акваріумі, посміхнулась і нахилилась, щоб поцілувати мене. Та, простежуючи за кожним її рухом, я випередив її прагнення і своє. Я поцілував її.

Спочатку дуже ніжно, делікатно, майже невагомо. Та за мить наші почуття взяли гору над нами. І ми вже не стримувались.... 

Повний або частковий передрук тексту тільки з дозволу автора.