19. Софія

Я стою на пероні вокзалу в Києві й намагаюся пристосуватися до потоку людей навколо себе. Таке відчуття, ніби потрапила в стрімку течію Гольфстріму. Останній тиждень усе моє життя несе стрімка течія.

Усе почалося раптово — мабуть, саме тоді, коли до Океанаріуму прийшов Рома, друг Руслана. Він допомагав нам із відео. Мені здавалося, що за ці кілька місяців я віднайшла втрачений спокій, повернулася до свого буденного життя, старанно уникаючи навіть згадок про Руслана. Але як тільки я побачила Рому, всі спогади повернулися й закружляли в моїй голові з ще більшою силою.

Ромка стояв і робив вигляд, що старанно розглядає медуз в акваріумі. Але насправді він спостерігав за мною — я час від часу ловила його погляд. Він не поспішав підходити чи щось говорити, ніби вагався, чи варто. І мене охопив страх: 

«Може, щось трапилося з Русланом». 

Тож я підійшла першою.

Я легенько торкнулася його руки та простягнула телефон, де було написано: З Русланом щось трапилось?

Ромка промовив самими губами: 

— З ним трапилась ти.

Але на телефоні написав інше: З ним усе гаразд, але я хотів би з тобою поговорити про нього.

Ми домовилися зустрітись у кафе після моєї роботи. У кафе, де мені все нагадувало про Руслана і про той чудовий час із ним. Ромка нервово пив каву, коли я прийшла. Він узяв планшет, щоб мені було зручно писати.

Привіт, про що ти хотів поговорити? — написала я.

— Я знаю, що це не моя справа… — він, мабуть, затараторив, бо я ледь встигала розбирати слова по губах. — Але що між вами сталося…

Напиши. Ти дуже швидко говориш. Або говори повільніше, — попросила я.

— Вибач… Ну, я зустрівся з Русом… Русланом нещодавно. Він… загубився, м’яко кажучи… І тоді я захотів побачити тебе. Але і ти не виглядаєш щасливою.

Загубився, тобто — загубився — стурбовано написала я.

— Ну, як це пояснити… Він загубився у світі. А ще він страждає, хоч і намагається це приховати.

Але це його вибір. Він поїхав до Києва. Я йому не потрібна.

— Але ти і не зупинила його, — повільно промовив Рома. — Знаєш, ви як ті дві черепахи, які замість того, щоб повзти назустріч одне одному, повзуть у різні боки.

А ти що — заєць? — вирішила пожартувати я, хоча насправді ледь стримувала сльози.

— Я, скоріше, не байдужий спостерігач, — сказав Рома й простягнув мені папірець з адресою. Потім підвівся й пішов, залишивши мене в роздумах і спогадах.

Я йшла знайомими вуличками, де ми гуляли раніше разом. І пам'ять почала підсовувати якісь фрагменти, що раніше були прихованими.

І тоді я згадала.

Я пила чай із мамою на кухні, коли повернувся тато. Настрій був препаскудний, і говорити не хотілося навіть з батьками. Я боролася з собою, щоб не ввімкнути телефон і не написати Руслану. Я була неуважна й погано пам’ятаю ту розмову. Батько щось говорив про зустріч із Русланом. Про відео… Навіть дав якусь флешку. Пам’ятаю, що закинула її в шухляду, навіть не подивившись. Мені було боляче. Я страждала. І знову будувала свою захисну стіну.

Той день тепер стояв у мене перед очима.

Після розмови з Ромою я, звісно, відшукала флешку та переглянула відео. І те останнє, особливе. Мені було боляче дивитися на Руслана, але коли я побачила те відео — зрозуміла, що йому теж боляче.

Знайомі місця, що дихали спогадами про нас. Легкі хвилі води, безмежність і спокій. І він. Такий гарний і такий рідний. Я торкнулася пальцем екрана, ніби пригладила легкі кучері на голові — як колись робила це в реальності. Русалка в безодні води виблискувала, як коштовна перлина. І квіти — Руслан завжди дарував мені саме такі букети. Прості, але справжні, ніби щойно зірвані з поля, ще живі. 

Його очі виблискували сумом і благанням. Він не промовив жодного слова, але все решта говорило за нього промовисто. Я однозначно була йому не байдужа.

І от я стою посеред натовпу в самому центрі Києва. І тримаю в руках найважливіший папірець — його адресу. Я досить довго шукала потрібне місце за допомогою навігатора, але врешті знайшла. Затишна хатинка сховалася поміж багатоповерхівок. Вони, ніби велетні, оберігали її від усього світу. І парк позаду. Була пізня осінь чи то рання зима, і тут, у Києві, вже пролітали перші сніжинки. Ще зовсім скоро — Новий рік.

Хатинка була невелика, але простора. Здається, на два входи. Доглянута. Я постукала в найближче вікно й почала чекати. За кілька хвилин до мене вийшла привітна пані, закутана в кілька шарів шалі. Я показала їй папірець із адресою, а на зворотному боці написала: Я шукаю Руслана.

— О, то ти, мабуть, Софія. Заходь, заходь, дитино, до хати, — сказала вона, проводячи мене у свою половину будинку.

Всередині було затишно й чисто. Пані Орися, так виявилося її звати, зробила чай, і ми сиділи на кухні. Говорила весь час вона, я лише іноді щось питала, пишучи в блокноті, який вона мені дала.

— Руслан багато про тебе розповідав… 

Серце болісно стиснулося.