18. Руслан

Я стояв і чекав. Безліч думок промайнуло в моїй голові:

«Вона прийде чи ні?»

«Що відповість на мою пропозицію?»

«Чи зробив я усе, щоб достукатися до її серця?»

«А може, вона й справді не відчуває до мене того самого, що я до неї?»

Море на набережній ніби вловлювало мої вагання — хвилі здіймалися з морської безодні й розбивались об берег. Воно гойдалось, як і мої нерви, що були вже на межі. Софія не прийшла.

І не прийде. Мабуть, вона навіть не захотіла мене бачити. Не захотіла поговорити.
Я втратив її остаточно. Без шансу на повернення.

«А чи була вона коли-небудь моєю?»

Вона була моєю мрією. Ідеальною для мене. Досконалою — з усіма своїми недоліками. Її кмітливий розум надихав. Її ніжність і спокій приваблювали. Вона стала моїм домом — таким рідним, що я, з необережності, не помітив його й відкинув. Тепер я чудово розумію свої помилки. Але не знаю, чи можна ще щось виправити.

Від тремтіння в руках букет розсипався на пісок. Маленькі голубі квіточки — як її очі — дивилися на мене з осудом. 

«Навіщо ж я їх зірвав…»

На землю опускався вечір, затягуючи небо важкими хмарами. Я не просто програв бій — я програв війну. Війну з буденністю — за можливість бути щасливим, мати поруч свою людину. Біля якої не потрібні маски й костюми.

Мені хотілося впасти на той пісок і розчинитися в ньому. Я ще чекав. Аж поки не стемніло зовсім. Застиглою статуєю серед піску.

Потім повільно поплентався до вокзалу. 

Робити тут було вже нічого. Ніхто не чекав. Софіїна тиша сказала більше за тисячі слів.

Нічним потягом я повернувся до столиці. Вона зустріла мене холодом і безликістю перехожих. Люди снували туди-сюди, не помічаючи нічого навколо. 

«І як я сам цього не бачив раніше?»

Колись Київ здавався мені недосяжним, мрійливим, живим. Здавалося, все життя скупчено саме тут. Але тепер місто було порожнє й безбарвне. Усі кудись поспішають. Мурашник. Ніхто не зупиняється, не споглядає красу природи навколо. Ні на що немає часу. І як я колись цього прагнув… Які перспективи? Які досягнення?

Тепер я залишився сам — і це стало моїм покаранням. За те, що зруйнував найкраще, що мав у житті. Щось живе й справжнє. Я повернувся до рутини. 

«Мученик і мучитель в одній особі.» 

Довгі уроки. Неслухняні учні. Все дратує, нічого не приносить радості.

І лише раз на місяць — у день нашого знайомства — я дозволяв собі перепочинок. Або це був особливий вид покарання. Я йшов до океанаріуму і проводив там кілька годин, уявляючи її поряд. У тиші й спокої. Я вдивлявся в кожен акваріум, у кожну рибку, навіть у камінчик на дні — і бачив у кожній деталі Софію.

Я дихав один день. А потім знову поринав у рутину.

Нові колеги — особливо жінки — запрошували то на каву, то на чай. Та мені не було до того діла. Відчитавши уроки, я йшов додому. Точніше — до місця, де жив. Назвати його домом язик не повертався.

Це був невеликий будиночок, захований між багатоповерхівками. Клаптик життя серед бетону й асфальту. Мені хотілося бути ближче до землі. До чогось справжнього. Але він залишався порожнім і холодним. Я винаймав його у привітної літньої пані. Вона дозволила мені робити в ньому все, що заманеться — ремонт, перебудови...

Не знаю, з чого почалося. Але ввечері, приходячи з роботи, я почав будувати дивні конструкції на стінах. Поступово вони перетворилися на стелажі. Точніше — на ніші, вписані в стіни. І я зрозумів: там мають стояти акваріуми. Великі, малі — різні.

Першим був той самий акваріум, який я привіз із собою. Невеликий, але місткий. Посеред нього — фігурка русалки. І різнобарвні рибки, що метушились навколо. Це був мій оазис.

Якось на вихідні, зовсім без попередження, до мене завітав Ромка. Ну, це ж було в його стилі.

— Вітання трударям освітянської ниви! — як завжди прямолінійний Ромка. — Тебе ще ці спиногризи не з’їли тут?

— О, привіт. Не очікував твого візиту, — я справді здивувався. — Ми що, домовлялись?

— Ну, взагалі-то ні. Я просто вирішив перевірити, як ти тут. Твоя русалка тебе так причарувала, що ти взагалі про друзів забув. До речі, а де вона?

Я стояв посеред кімнати і просто мовчав. 

«І що тут скажеш?»

— Що трапилось, Рус? — не зупинявся Ромка. — То ж було серйозно. Я бачив.

— Що ти там бачив… — спробував я ухилитися від відповіді, а серце вже кровоточило.

— Ну добре, добре, не хочеш — не говори, — мабуть, вираз мого обличчя був занадто страждаючим, і Ромка вирішив припинити ці тортури.

— Ти завершив свій проєкт? — сам того не знаючи, Ромка завдав нового удару.

«З цими допитами треба закінчувати», — подумав я, але сказав інше:

— Так. Але годі про це. Що тебе привело до столиці? Вирішив підкорювати нові горизонти? — намагався я відвести розмову подалі від болючої теми.

— Та так… Просто в гості приїхав, — якось знітився Ромка. — Якщо що, то я назад поїду.