17. Руслан

Я нарешті розібрався з усіма справами — й поспішав у своє рідне місто. Але найбільше, звісно, я поспішав до Софії. 

Її телефон усе ще мовчав. Я навіть кілька разів телефонував батькові Софії, але чув лише стандартні фрази:
— Софія забула телефон удома.
— Так, у неї все гаразд.
— Вона багато працює.

Перш за все я попрямував до Океанаріуму, але там сказали, що в Софії сьогодні вихідний. Вітер дув у спину, ніби підганяв мене.
І ось я стою під Софіїним під’їздом. У руках — букет. Ніжні дзвіночки світло-блакитного кольору, обрамлені зеленою гіпсофілою. Дуже ніжно. Колись вона сказала, що ці квіти — як звук прибою, тільки в кольорі. Тоді це здалося мені дивним. 

Я натиснув кнопку домофона. Відповів батько Софії:
— Так, слухаю.
— Це Руслан. Я прийшов до Софії.
— Одну хвилинку… Софії немає вдома. Здається, вона пішла до подруги… — якось непевно відповів він.
— Дякую. А можна з вами поговорити?
— Ну, я якраз збирався в магазин. Вийду хвилин за п’ятнадцять. Почекаєш?
— Так, звісно.

Я присів на лавку біля під’їзду. Поклав букет на коліна. Дзвіночки хиталися від вітру — і здавалося, ось-ось відлетять. Пальці нервово перебирали зелений папір на стеблах.
І я намагався зрозуміти, що сталося. Де саме все пішло шкереберть?

Семен Максимович вийшов трохи раніше, разом із жінкою — я відразу зрозумів, що це мама Софії. Вона була схожа на Софію, тільки старша, така ж ніжна і тендітна.
— Доброго дня, я Руслан. А ви, мабуть, мама Софії. Дуже приємно познайомитись, — затараторив я.
— Взаємно. Софія розповідала про вас.
— Справді?.. Я хотів поговорити з вами про неї.
— Ходімо. Тут неподалік є торговельний центр — нам якраз треба дещо купити, то й поговоримо.

Ми з Семеном Максимовичем сіли в кафе на першому поверсі. Мати Софії пішла за покупками.
Семен Максимович одразу запитав про проєкт:
— Ну що, все вдалося так, як ти планував?
— Усе вийшло просто чудово, — почав я розповідати про успіхи.

Я говорив про проєкт, конкурс, нову роботу, перспективи… Я ще говорив і говорив — так, ніби хотів заповнити порожнечу. Навіть не помітив, коли до нас приєдналася мати Софії. Вона уважно слухала, а тоді сказала тільки одну фразу:
— Чоловіки такі… чоловіки.

Ми з Семеном Максимовичем поглянули на неї. Її обличчя було спокійне, трохи втомлене, але очі — уважні, пильні. Вона повільно поклала руки на стіл.
— Я бачу, ти маєш серйозні плани, — мовила вона. — А Софії ти про це сказав?
— Ну… ніби так. Я ж їй усе розповідаю.
— Ні. Я питаю: ти сказав їй про свої наміри?

І я завмер. От йолоп.
Вимкнений телефон. Як я не помітив?

Я вже розпланував майже все життя разом із Софією — але не запитав її, чи хоче вона бути в цьому житті.
Чи я їй потрібен у її житті. Тепер я зрозумів.

— Вона дуже сердиться на мене? — тихо запитав я.
— Вона… як би це сказати… Ні. Вона не сердиться. Хоча краще б сердилась, — сказала мати.
— Здається, вона просто змирилася, — додав батько.

— Я знайду спосіб усе виправити, — пообіцяв я їм. І собі.

Я ще кілька разів намагався зустрітися з Софією, щоб поговорити. Але вона майстерно уникала кожної спроби. Тоді я написав листа — не довгого, щирого, з останньою надією хоч якось усе пояснити. Попросив її батьків передати. Та, мабуть, мої слова не переконали її, бо номер Софії так і продовжував мовчати.

Настав час повертатися на роботу в Київ. Я навіть подумував кинути все — столицю, нову посаду, перспективи — і залишитися вдома. Але… чи це поверне мені Софію? Навряд.

Втратив її. Втратив усе, що робило моє життя справжнім, живим — і навіть не помітив цього. Я б і сам собі такого не пробачив.

У моєму житті почалася справжня осінь.
За вікном орендованої квартири лив дощ. Краплі стікали по склу, наче слова, які я не встиг сказати. На душі — лише чорні грозові хмари.

Ромка пояснив мені основи: як зняти відео на телефон, як змонтувати. Я мав записати ще один ролик. Особливий. Виключно для Софії.

Я поїхав до Океанаріуму. Зняв кадри її стихії — хвиль, світла, повільних рухів медуз і риб, що нагадували її жести.
А ще — маленьку статуетку Русалоньки, яку поставив в один з акваріумів. Вона плавала в потоці бульбашок — мов жива.

На її голові була корона. Корона, а насправді  обручка. Так, я знаю — це був відчайдушний крок. Але коли серце повне тиші, в ньому лунає тільки одне: "Не втрачай її".

Відео було просте. Без слів.
Я вивчив фрази жестовою мовою:
— Я люблю тебе.
— Ти — мій дім.
 

Останні кадри — наш пірс. Порожній. На перилах — квіти. І тиша. Я  сам змонтував усе. Зберіг на флешку — разом з іншими нашими відео. Ніби це не просто файл, а капсула часу.

Софія не хотіла бачити мене. Тож я попросив Степана Максимовича передати флешку. Без тиску. Без пояснень. Просто: “подивись, якщо зможеш”.

А сам…
Я чекав. Там, на набережній. З букетом. З порожніми руками. І з обручкою — не в коробці, а в кишені. 

Бо тепер усе залежало від неї. І цього разу — я це розумів.