17. Руслан

Я нарешті розібрався з усіма справами — й поспішав у своє рідне місто. Але найбільше, звісно, я поспішав до Софії. 

Її телефон усе ще мовчав. 

Я навіть кілька разів телефонував батькові Софії, але чув лише стандартні фрази:

— Софія забула телефон удома.

— Так, у неї все гаразд.

— Вона багато працює.

Перш за все я попрямував до Океанаріуму, але там сказали, що в Софії сьогодні вихідний. Вітер дув у спину, ніби підганяв мене.

І ось я стою під Софіїним під’їздом. У руках — букет. Ніжні дзвіночки світло-блакитного кольору, обрамлені зеленою гіпсофілою. Дуже ніжно. Колись вона сказала, що ці квіти — як звук прибою, тільки в кольорі. Тоді це здалося мені дивним. 

Я натиснув кнопку домофона. Відповів батько Софії:

— Так, слухаю.

— Це Руслан. Я прийшов до Софії.

— Одну хвилинку… Софії немає вдома. Здається, вона пішла до подруги… — якось непевно відповів він.

— Дякую. А можна з вами поговорити?

— Ну, я якраз збирався в магазин. Вийду хвилин за п’ятнадцять. Почекаєш?

— Так, звісно.

Я присів на лавку біля під’їзду. Поклав букет на коліна. Дзвіночки хиталися від вітру — і здавалося, ось-ось відлетять. Пальці нервово перебирали зелений папір на стеблах.
І я намагався зрозуміти, що сталося. 

«Де саме все пішло шкереберть?»

Семен Максимович вийшов трохи раніше, разом із жінкою — я відразу зрозумів, що це мама Софії. Вона була схожа на Софію, тільки старша, така ж ніжна і тендітна.

— Доброго дня, я Руслан. А ви, мабуть, мама Софії. Дуже приємно познайомитись, — затараторив я.

— Взаємно. Софія розповідала про вас.

— Справді?.. Я хотів поговорити з вами про неї.

— Ходімо. Тут неподалік є торговельний центр — нам якраз треба дещо купити, то й поговоримо.

Ми з Семеном Максимовичем сіли в кафе на першому поверсі. Мати Софії пішла за покупками. Семен Максимович одразу запитав про проєкт:

— Ну що, все вдалося так, як ти планував?

— Усе вийшло просто чудово, — почав я розповідати про успіхи.

Я говорив про проєкт, конкурс, нову роботу, перспективи… Я ще говорив і говорив — так, ніби хотів заповнити порожнечу. Навіть не помітив, коли до нас приєдналася мати Софії.  Вона замовила шматочок "Наполеона" і довго уважно слухала, а тоді сказала тільки одну фразу:

— Чоловіки такі… чоловіки.

Ми з Семеном Максимовичем поглянули на неї. Її обличчя було спокійне, трохи втомлене, але очі — уважні, пильні. Вона повільно поклала руки на стіл.

— Я бачу, ти маєш серйозні плани, — мовила вона. — А Софії ти про це сказав?

— Ну… ніби так. Я ж їй усе розповідаю.

— Ні. Я питаю: ти сказав їй про свої наміри?

І я завмер. 

«От йолоп. Вимкнений телефон. Як я не помітив?»

Я вже розпланував майже все життя разом із Софією — але не запитав її, чи хоче вона бути в цьому житті. Чи я їй потрібен у її житті. Тепер я зрозумів.

— Вона дуже сердиться на мене? — тихо запитав я.

— Вона… як би це сказати… Ні. Вона не сердиться. Хоча краще б сердилась, — сказала мати.

— Здається, вона просто змирилася, — додав батько.

— Я знайду спосіб усе виправити, — пообіцяв я їм. І собі.

Я ще кілька разів намагався зустрітися з Софією, щоб поговорити. Але вона майстерно уникала кожної спроби. Тоді я написав листа — не довгого, щирого, з останньою надією хоч якось усе пояснити. Попросив її батьків передати. Та, мабуть, мої слова не переконали її, бо номер Софії так і продовжував мовчати.

Настав час повертатися на роботу в Київ. Я навіть подумував кинути все — столицю, нову посаду, перспективи — і залишитися вдома. 

«Але… чи це поверне мені Софію? Навряд»

Я втратив її. Втратив усе, що робило моє життя справжнім, живим — і навіть не помітив цього. Я б і сам собі такого не пробачив.

У моєму житті почалася справжня осінь. За вікном орендованої квартири лив дощ. Краплі стікали по склу, наче слова, які я не встиг сказати. На душі — лише чорні грозові хмари.

У мене залишилася лише одна спроба. 

І я ретельно готувався. Ромка пояснив мені основи: як зняти відео на телефон, як змонтувати. Я мав записати ще один ролик. Особливий. Виключно для Софії.

Я поїхав до  Києвського океанаріуму. Зняв кадри її стихії — хвиль, світла, повільних рухів медуз і риб, що нагадували її жести. А ще — маленьку статуетку Русалоньки, яку поставив в акваріум, що раніше купив. Вона плавала в потоці бульбашок — мов жива.

На її голові була корона. Корона, а насправді обручка. 

«Так, я знаю — це був відчайдушний крок».

Але коли серце повне тиші, в ньому лунає тільки одне: