16. Софія

Я сиділа у своїй кімнаті, тримаючи в руках телефон. Крутила його, наче шукаючи відповідь на запитання, яке не наважувалась поставити вголос. Потім просто вимкнула. Не було сили читати нові повідомлення від Руслана.

Відтоді як він поїхав до Києва, ми постійно переписувалися. Я щиро раділа його успіхам. Він справді добрий учитель і заслуговує на визнання. Я навіть була трохи горда з того, що, можливо, посприяла цьому.

Та з кожним його повідомленням я відчувала, як він стає далі. Чи, може, це почалося ще тоді, після нашого поцілунку?.. Того вечора, найкращого в моєму житті. Я ніколи не відчувала нічого подібного. Як ніжно Руслан торкнувся моєї щоки, як обережно взяв обличчя в долоні й поцілував. Мені здалося, що в ту мить я почула музику — не реальну, а ту, що лунає десь усередині, від серця. А потім він ніби кружляв зі мною у вальсі, і світ зник навколо. Були тільки ми.

Я й не думала, що поцілунок здатен розбудити в мені стільки почуттів.

Коли я повернулася додому, батьки переглянулись і посміхнулися, та не стали мене розпитувати. А я не могла заснути всю ніч. Лежала, вдивляючись у стелю, й мріяла про принца. Про того, що поцілував Аріель. Руслан був моїм принцом. Йому не потрібен був мій голос — зовсім як у казці. І я знала: 

«Я кохаю його. І вже давно — з того самого першого погляду біля акваріума в Океанаріумі.»

А вранці мене чекало лише звичне:

 Привіт — сухе повідомлення в телефоні.

Ми бачилися дедалі рідше. У школі почався новий навчальний рік, у Руслана було багато роботи. І з кожним днем осені наші стосунки ставали прохолоднішими. Як дерево, що скидає зів’яле листя, оголюючи гілки — так поступово оголювались і наші мовчання.

Коли він написав про конкурс, я зраділа за нього. Дуже зраділа. Хотіла зізнатися, що саме я відправила наші відео на відбір, але промовчала. Не знаю чому. Просто написала:  Треба їхати.

І відпустила. Це ж його мрія.

Він надсилав мені повідомлення з Києва — такий натхненний, такий гордий. І водночас я ще гостріше відчувала прірву, що знову виросла між нами. Він став схожим на океан у шторм — дикий, живий, повний сили, — а я почувалася маленькою калюжкою після дощу. Тепло сонця скоро висушить її, і вона зникне. Без сліду.

Нова робота, нове місто, нові досягнення — усе це поглинуло Руслана й поступово витіснило мене з його життя.

«Моя казка завершилася»

І тепер я по-справжньому розуміла Аріель. Розуміла її мовчання, її прагнення розчинитись у морській піні. Я теж розчинилась. У тиші. У праці. У звичках, що не болять.

Батьки намагалися зі мною говорити, але я уникала розмов про Руслана. 

«Навіщо, якщо всередині давно все вирішено?»

Я вимкнула телефон — усе одно більше ніхто не писав. А важливі справи тепер вирішувала через комп’ютер і електронну пошту.

Сьогодні у мене вихідний, і я планувала провести його вдома. Допомогти мамі по господарству, доробити те, на що зазвичай не вистачає часу. Вперше в житті моя тиша стала гнітючою, і я намагалася заповнити її хоч якимись справами.

Мама вирішила влаштувати генеральне прибирання на кухні, і я була не проти. Вона мила, а я витирала посуд, що вже довго стояв на полицях без діла.

До кухні зайшов тато й показав жестами:

— Доню, до тебе прийшли.

— Хто? — спитала я кивком голови.

— Руслан, — відповів він, і я мало не впустила тарілку, яку щойно витирала. Серце стислось від одного його ім'я.

— Скажи, що мене немає. Що я пішла до… подруги, — почала показувати я, поставивши тарілку на стіл, щоб не розбити.

— Думаю, вам варто поговорити, — спокійно відповів тато жестами.

— Ні, — твердо показала я й повернулась до нього спиною, даючи зрозуміти, що розмова завершена.

Трохи згодом батьки пішли за продуктами, а я залишилась вдома. Я сіла біля акваріума й почала спостерігати за рибками. Вони кружляли у воді, немов танцювали. Дві з них ніби поцілувалися… чи, може, мені лише здалося.

Я сиділа так довго, поки день повільно не перетік у вечір. Настали сутінки. Лише м’яке світло від акваріума відкидало бліді відблиски на стіни, на стелю, на мої долоні. Вода заспокоювала. Її тихе, безмовне життя втихомирювало бурю почуттів, що вирували всередині.  Вода гасила пожежу, яка випалювала мене зсередини.

А ще вона вселяла дивну впевненість: 

«я все зробила правильно»

Як би мені зараз не боліло — я відпустила його. 

«Бо він не мій. Бо я йому не потрібна»

Просто потрібно навчитись із цим жити. Далі.