15. Руслан

Я знову чекав на Софію після її роботи. В руках — букет польових квітів. Софія якось зізналася, що любить саме такі — справжні, неідеальні, живі.

Вітер грався з пелюстками, ніби хотів вирвати в мене цей букет, та я стояв, оберігаючи тендітні квіти своїм тілом.

Софія з’явилася непомітно. Так звично поклала руку мені на плече — її жест був лагідним, наче ми так робили все життя. Я взяв її за руку, і ми рушили до набережної.

Вечоріло. Захід сонця виглядав немов витвір мистецтва — теплі відтінки охри, рожевого та лавандового віддзеркалювались у воді.

Я делікатно повернув обличчя Софії до себе, ледь торкаючись її шкіри — вона була мов оксамит. Її запах — тонкий аромат квітів і чогось глибшого, невловимого — п’янив.

Я наважився.

Трохи нахилившись, я поцілував її. Ніжно, без поспіху, вдихаючи її аромат, смакуючи момент. Її вуста були солодкі, мов пізні вишні, й від них неможливо було відірватися.

Софія не відсторонилася. Навпаки — запустила пальці в моє волосся, притягуючи ближче. Її рух був сміливим і м’яким водночас — вона відкривалася мені, як пелюстки квітки назустріч сонцю.

Я обережно обійняв її за талію. Квіти випали з рук і розсипалися по піску. Сонце вже сіло, лишивши по собі довгі тіні, що ковзали поверхнею води.

Коли ми нарешті відірвалися одне від одного, я глянув Софії в очі. Мене охопив страх — побачити там сумнів, розгубленість, щось, що могло б зруйнувати цю мить.

Та в її погляді був повний штиль. Безкрайній спокій, ніби вона нарешті знайшла дім.

— Привіт, русалко, — прошепотів я.

— Привіт, Принце, — усміхнулася Софія, підігравши.

Більше не хотілося нічого говорити. Ми просто стояли, тримаючись за руки, мов дві статуї, застиглі у вечірньому сяйві.

Світ довкола завмер.

Та всередині мене вирувало. Цілий водограй емоцій — захоплення, ніжність, радість і щось ще — щось справжнє.

Я підхопив Софію на руки й закружляв. Вона засміялася — тихо, нечутно, але цей сміх відчувався тілом.

Я більше не боявся проявляти почуття. Хотілося кричати про них на весь світ. Щоб почула й вона. 

«Та вона мене не почує.» — від цієї думки стало трохи сумно. 

Я зупинився. Вдивлявся в її очі.

Софія обіймала мене за шию, і це було так природно, ніби вона завжди була поруч.

Десь глибоко в її погляді жевріла емоція. Та, яку я ще не міг розгадати.

Але вже точно знав: 

«Вона — моя тиша.»

Я провів Софію, вкравши ще один поцілунок, і потім ще довго блукав містом — затишними, майже безлюдними вуличками. Дихав тишею сплячого міста: повільною, глибокою, як нічне дихання самого світу. Під ногами шаруділо сухе листя, десь у вікні блимало тепле світло. Час ніби зупинився.

Я повернувся додому майже під ранок. Спати зовсім не хотілося, всередині ще жевріло світло від щойно прожитої миті.

Я вирішив перевірити пошту. Серед безлічі рекламних пропозицій один лист привернув мою увагу. Мене запрошували взяти участь у конкурсі "Вчитель року" й повідомляли, що я пройшов попередній відбір. Я не пам’ятав, щоб надсилав анкету.

Чесно кажучи, я просто не наважувався. Вважав себе занадто молодим і недосвідченим для такого. Та сьогодні був день рішучих кроків. Я зважився і поцілував Софію — її смак і досі відчувався на моїх губах.

«То чому б не ризикнути ще раз?»

Я заповнив нову анкету, додав кілька відео з відкритих уроків і власні методичні розробки.

А далі — вир навчального року, нові учні, зошити, плани, справи... 

Я зовсім забув про той лист.

Аж поки одного дня не прийшло офіційне запрошення до Києва — на фінал конкурсу.

Треба їхати — написала Софія, коли я розповів їй про запрошення на конкурс.

І я поїхав.

Це був шалений тиждень зустрічей, конференцій, презентацій. 

Новий досвід. Зовсім інший рівень.

Я дізнався, що хтось надіслав до комісії мої розробки для дітей із порушенням слуху.

І хоча це ще був сирий матеріал, він  викликав зацікавлення і отримав чимало схвальних відгуків.

У вільні хвилини я переписувався з Софією, розповідаючи їй про всі свої успіхи. Я був так захоплений. Це були нові горизонти, нові перспективи, нові можливості. Мені навіть запропонували нову роботу в столиці — у престижному ліцеї.

Це така гарна можливість — написав я Софії.

Звісно — відписала вона.

Тут набагато більше шансів для реалізації. Я зможу змінити систему.

Це добре.

Я змірював кроками кімнату готелю й подумки вже планував наше з Софією життя в столиці. Тут був чудовий океанаріум.

Я хочу погодитись на цю роботу.