14. Руслан

Я домовився з Ромкою про зустріч. Софія мала прийти трохи згодом. Це навіть добре — хай Ромка спершу виговориться, вичерпає весь свій запас стьобу, а я тим часом остаточно підготуюсь до її приходу.

Від самого ранку я прибирав квартиру. Мив, витирав, пилососив. Тепер усе блищало, аж неприродньо. Як у шоурумі, не в домі. Книги стояли рівними рядами, за кольорами. Подушки виструнчилися на дивані, ніби готувались до інспекції. На кухонному столі — горнятка, чай, печиво на серветці. Квартира виглядала, як музей без людей — без запаху, без сліду життя.

Я не стримався й купив квіти. Знайшов особливі — білі троянди з зеленими прожилками, наче злегка торкнуті світлом зсередини. Вони стояли у прозорій вазі на столі, ніжно похитуючись від найменшого руху повітря. Вода в вазі ледве чутно хлюпала, коли я проходив повз. Це був єдиний звук — крім цокання годинника.

Раптом — дзенькнув домофон. Я здригнувся. Гулки кроки на сходах. Скрипнули двері. І Ромка, як завжди, без попередження, ввалився всередину, мов буревій. Його рюкзак гримнув об підлогу, черевики гуркотіли, куртка зісковзнула з плеча і впала. Він розвалився на дивані, як удома.

— Ну і де вона? — запитав, роззираючись.

— Вона прийде трохи пізніше.

— А, інструктаж будеш проводити? — Розтягнувся в посмішці, блимнув.

— Тобі б точно не завадив. — Я кинув йому подушку, але без злості.

Ромка дістав техніку — дві камери, штативи, мікрофон. Я допоміг налаштувати світло. У кімнаті тепер гудів комп’ютер, клацав штатив, шелестіла упаковка з кабелями. Технічна какафонія створювала фон, що раптом здався мені надто голосним.

На столі, поруч із трояндами, стояв новий акваріум. Я обрав його спеціально для Софії — невеличкий, але глибокий, мов прозорий ковток океану. Усередині плавали яскраві гуппі: жовті, оранжеві в чорну смужку чи плямки, із довгими, як фата, хвостами. Вони снували туди-сюди, шурхотіли плавниками, билися тінями об стінки акрилу. Я міг годинами на них дивитися — так само, як дивився б на Софію. Вода в акваріумі заспокоювала, тихо булькала — єдиний звук, що не дратував, а обіймав.

І тоді прийшла вона.

Дзвінок у двері, легке шарудіння тканини, ритмічне стукотіння її кроків. Софія зайшла обережно, затрималась у дверях — у новому просторі завжди трохи розгублена. Але її погляд ковзнув по деталях — і одразу зосередився. Я бачив, як вона ковтнула повітря, побачивши троянди та  акваріум. Її погляд пробігся полицями, ковзнув по дивану й нарешті зустрів мій. Очі — уважні, але м’які. Вона усміхнулась куточками губ.

— Це Софія, — сказав я Ромці. — А це Рома, мій друг і оператор.

Рома встав, потиснув їй руку. Його погляд змінився. Жартівливий тон вивітрився. Вперше за довгий час він притих.

Ми почали знімати. Я тримав в руках роздрукований текст для пояснення, але більше зосереджувався не на ньому, а на Софії. Говорив повільно, чітко вимовляючи слова, щоб їй було легше зчитувати по губах. Софія уважно стежила за мною, а потім на свою камеру дублювала сказане жестовою мовою.

Клацання затвора. Легкий шум від камер. Рипіння стільця. Час від часу Ромка перемикав об'єктив, підкручував фокус, бурмотів щось під ніс. Але чим далі ми працювали, тим тихішим він ставав. У якийсь момент зупинився зовсім і просто дивився. А потім, під час перерви на каву, зронив тихо, майже пошепки:

— Ти знайшов її, Рус…

Ми відзняли одразу три ролики. Ідеально. Жодної зайвої дублівки. Жодного конфлікту. Вона інтуїтивно відчувала ритм, я — її паузи. Це було легко. Наче давно вже знали, як працювати разом. Мов частини одного механізму, який нарешті запустився.

Ромка раптово зібрав речі. На порозі, вже зі штативом у руці, зупинився, глянув на мене й сказав:

— Бережи її.

І зник.

У кімнаті запала тиша. Лише легке булькотіння акваріуму та годиника на стіні. Софія сиділа на дивані й дивилась на рибок. Вона майже не ворушилась, але її погляд був живий, уважний. Гуппі снували за склом, їхні хвости танцювали в воді, ніби вітер колихав квіти.

— Ти знаєш, — тихо мовив я, — що в самців хвости яскравіші, бо вони хочуть привернути увагу. А самки — стриманіші.

Софія всміхнулась. Її щоки ледь порожевіли. Я не знав, як бути ближчим. І тоді просто сів біля її ніг, поклав голову їй на коліна. Її руки нерішуче торкнулись мого волосся.

Так ми й сиділи. У тиші. Але то була тиша не мовчання — а присутності. Тиша, яка не давила, а підтримувала. Вона промовляла голосніше за будь-які слова. Вони нам були просне не потрібні. Зайві.

«Я міг би так сидіти все життя»

Коли ролики були готові, я показав їх кільком колегам. Всі — у захваті. Казали, що це треба масштабувати. Я кивав. Але головне було не в тому. Головне — це було «ми». Ми створили це разом із Софією.

Тепер ми постійно переписувались. Смс у перервах між конференціями, під час перерви на обід, увечері. Ми обговорювали сценарії, кадри, жести. Софія знала так багато, і вміла підказати делікатно, не нав’язуючи. Її присутність — навіть через текст — була тихою, але відчутною.

До початку нового навчального року ми якраз встигли завершити серію відео для шостого класу. Але я думав не про школу. Я думав — як сказати їй, що вона для мене значить.