13. Руслан

Сьогодні знову субота, і я зустрічаюсь з батьком Софії. Як завжди, ми домовилися про зустріч у парку — тут можна спокійно прогулятися і поговорити, попрактикуватися в жестовій, не привертаючи зайвої уваги.

Я прийшов трохи раніше і сів на лавку під розлогим дубом. Над головою шелестіло зелене листя, вітер грав із ними, нагадуючи тиху пісню літа. Вдалині дзвеніли дитячі голоси, лунав сміх та шурхіт м’яча, що відбивався від асфальту. Молоді мами повільно прогулювалися з дитячими візочками, а вода фонтану виблискувала під сонцем, розсипаючи сотні веселкових іскор.

Раптом я помітив Софію. Вона йшла мені назустріч, ніби пливла по мощеній доріжці. Відчуття було двояким — з одного боку хвилювання, чи все гаразд із Степаном Максимовичем, з іншого — радість від передчуття зустрічі.

Я встав і пішов їй назустріч. Вона була ще більш вражаючою, ніж зазвичай — струнка, легка. Її очі світилися посмішкою, а легкий вітерець грайливо розвівав шовкову сукню, ніби хвіст у вуалевої риби. Волосся теж тріпотіло, змагаючись із листям дуба у танці.

— Сьогодні я замість тата, — жестами сказала Софія, наблизившись.

— З ним усе добре? — стривожено запитав я.

— Так, — коротко відповіла вона.

— Тоді я дуже радий тебе бачити.

— Як твої успіхи? — спитала вона, трохи нахиливши голову.

— Ти мені скажи, — усміхнувся я.

— Уже значно краще. Твої жести ще іноді рвані, але все плавніше. А твій проект?

— Чесно, усе застопорилось… Не можемо зняти правильний матеріал. 

«Ромка каже, треба знімати одночасно з двох камер… Але я ж не можу роздвоїтись.»

— О, це було б цікаво… Хотіла б я це побачити.

Між нами виникла пауза, в парку звучали кроки перехожих і далекий сміх дітей. Я вагався. 

«Вона пропонує допомогу чи просто хоче подивитись?»

— Якщо хочеш, я можу домовитись з Ромкою, це мій друг. А зараз могли б просто прогулятися… якщо хочеш.

— А чому б і ні. — посміхнулася вона.

День став ще теплішим. Ми гуляли парком, іноді жестами щось показували, але частіше просто йшли в тиші, легенько торкаючись долонями. Пташиний спів і шелест листя — усе це створювало неповторну атмосферу.

В її очах була глибина і стійкість — така тендітна, але водночас сильна. Ми спостерігали за світом навколо: на лавочці молода пара ніжно цілувалась — Софія зашарілася. Я зрозумів, що вона думає, і легенько взяв її руку, поцілував долоню.

Далі молоді батьки грали з дитиною у м’яча. Ми переглянулись і посміхнулися, відчуваючи близькість.

Поблизу старенька бабуся продавала букети польових квітів. Я підійшов і купив простий букет — дзвіночки, маки. Вони нагадували мені Софію: тендітну і незламну. Подарував їй квіти, її очі заграли радістю, а в моєму серці зародилася надія.

Потім ми рушили до невеликої кав’ярні з морозивом — родинного затишку і тепла. Сіли під старим кленом, навколо лунав легкий гул голосів, дзвін келихів, шурхіт газет і розмови.

Я несміливо взяв Софію за руку. Серце билося швидко, у вухах гуло від нервового хвилювання, і я промовив тихо:

— Софіє, ти дуже мені подобаєшся… Я хочу проводити з тобою більше часу.

Вона відвернула погляд, ніби боячись вірити своїм почуттям. Очі її стали трохи сумними, мовляв, як не зранитися знову. Тиша між нами наповнилась звуками навколишнього світу — голосами за сусідніми столиками, шелестом листя.

Я стиснув її руку міцніше і сказав:

— Будь ласка, дай нам шанс. Дай мені можливість довести, що це не просто слова. Ми обидва можемо бути щасливі, якщо тільки спробуємо.

Вона підняла очі, і в них з’явилась невеличка іскра надії. Мовчки, але з довірою, вона стиснула мою руку у відповідь.

Після кав’ярні я провів Софію додому, але дорогою запропонував зайти на пірс. Вечірнє небо було рожево-бузковим, а море спокійно розстилалося на всі боки, немов безмежне дзеркало. Легкий бриз приносив свіжий, солоний запах води.

Ми йшли повільно, майже без слів, тільки шелест хвиль під дерев’яними дошками пірса та крики далеких чайок розривали тишу. Софія зупинилася на краю, витягнула руки і глибоко вдихнула:

— Ось чому я так люблю море, — жестами пояснила вона. — Тут так тихо, наче світ зупиняється. Немає зайвих слів, лише звуки природи… Вони не кричать, а ніжно розмовляють. Тиша, яка не тисне, а обіймає.

Я подивився на неї — в її очах був спокій, якого не побачиш у жодному місті. І тоді вона почала розповідати, не словами, а жестами, як ця тиша допомагає їй відчувати світ і себе. Як море дарує їй сили і надію, навіть коли важко.

— Ти дуже сильна, — тихо сказав я, і вона кивнула, посміхаючись мені своїм тихим світлом.

Ми стояли разом, слухали море і відчували, що між нами вже немає бар’єрів. Лише море, небо і двоє, що поступово відкриваються одне одному.

Ввечері я зателефонував Ромці:

— Ром, я знайшов напарника. Тепер можна знімати.

— І хто це?

— Софія.