12. Софія

Я переписувалася з Русланом уже більше місяця. Це були прості, дружні розмови. Ми спокійно обговорювали все на світі — його роботу, мою, мрії й прагнення. Він хотів стати найкращим учителем. Казав, що мріяв про це ще з дитинства — навчати дітей, відкривати для них нові горизонти. Але зізнавався, що досвіду ще замало, а одного лише бажання — недостатньо. Якось він розповів про конкурс “Учитель року” — це була його мета.

Я тоді замислилась: А яка моя мрія?

Про що може мріяти глухоніма дівчинка? Як на мене, я вже багато чого досягла — сама, всупереч усьому. У мене є цікава робота, і цього поки що було досить. Чи ні?

Мені було приємно відчувати його увагу. Це було щось нове. Невимушені розмови — щирі, теплі, відверті. Я точно знала, що це не задля проєкту, бо ж я відмовила йому в допомозі. Але це й не було просто приводом познайомитись — він справді працював над проєктом з татом, і тато іноді розповідав мені про їхні зустрічі. З Русланом ми майже не говорили про це. Лише один раз, тоді, коли він надіслав відео.

Воно було кумедне. Я переглядала його кілька разів. Особливо смішно виглядало, як Руслан намагався перекладати сам себе жестовою мовою — десь не встигав, десь забігав уперед. Це справді змусило мене засміятися. І я не втрималась — написала “ха-ха-ха”.

Мабуть, з того моменту ми й почали спілкуватися постійно. Я чекала його повідомлень, хоч і повторювала собі, що це нічого не значить. Але знову чекала. Раділа, коли телефон вібрував — проста, але жива розмова. Поступово я почала опускати свої внутрішні бар’єри. Я знала, що Руслану не потрібні від мене конспекти чи поради — йому було просто цікаво зі мною. І це зворушувало.

Я не знаю, коли саме це сталося, але в якийсь момент я зрозуміла, що мені вже замало просто переписуватись. Що я хочу більшого — бачити його, чути не очима, а відчуттями. Як тоді, у кафе… коли я запанікувала й утекла. Тепер я хотіла зрозуміти, що між нами насправді. Ми — просто добрі знайомі? Друзі? Чи щось більше?

Після тієї зустрічі ми більше не говорили на цю тему. А може, я тоді все неправильно зрозуміла. Напридумувала собі. Я не хотіла втратити те, що маємо зараз. Але все одно — хотіла більшого.

Я знову і знову переглядала те відео. Мріяла доторкнутись до нього, відчути його поруч — не лише через екран. Але не наважувалась. Як сказати Руслану, що він мені дуже подобається? А раптом це все зіпсує?

Мені була потрібна порада. І я звернулася до єдиних людей, кому могла довірити такі речі.

Я показала мамі, що хочу поговорити. Вона уважно подивилась на мене і, як завжди, коли не була впевнена в жестах, взяла ручку й блокнот.

— Про що ти хочеш сказати, доню?

Я трохи вагалась, а потім написала у своєму телефоні і показала:

— Є один хлопець. Руслан. Ми переписуємось. І… мені здається, він мені подобається. Мені добре з ним. Спокійно. По-справжньому.

Мама прочитала моє повідомлення, ще раз уважно глянула на мене і поклала долоню мені на руку. Її пальці трохи тремтіли — мабуть, хвилювалась разом зі мною. Вона хотіла щось сказати жестами, але потім просто усміхнулась і написала на папері:

— Це прекрасно, доню. Але щось тебе тривожить?

Я кивнула й написала:

— Я боюсь, що він не відчуває того ж. А якщо я скажу — і він злякається?

Мама взяла ручку знову.

— Краще знати, ніж здогадуватись. А ще краще — довіряти собі. Ти ж відчуваєш, що це важливо, правда?

Я тільки зітхнула. У цей момент на кухню зайшов тато. В руках — дві чашки чаю, звичний вечірній ритуал. Він поставив одну мамі, другу — мені, подивився, як я обережно витираю очі, і сів поруч.

— Що сталося? — показав він жестами. 

Я вагалась. Потім набрала на телефоні:

— Я говорила з мамою про Руслана. Мені здається… він мені дуже подобається.

Тато подивився на мене довго-довго. Його обличчя залишалось спокійним, але очі стали глибшими, уважнішими. Він потягнувся за ручкою.

— Це важливо. Якщо подобається — скажи. Якщо він добрий хлопець, він буде чесним. А якщо ні — краще дізнатись раніше.

Я написала ще одне коротке речення:

— А якщо я злякаю його? Злякаю тим, яка я є.

Тато трохи нахилився до мене, поклав свою велику долоню на мою і вивів дуже акуратно, ніби кожне слово важило:

— Софіє, не соромся своєї тиші. Вона — частина тебе. Якщо це справжнє — він не злякається. Він уже ж поруч, правда?

Я кивнула. Сильно. І майже беззвучно розсміялась крізь сльози.

Мама доторкнулась до мого плеча, усміхаючись. А тато налив нам ще чаю і мовчки підняв чашку — тост без слів. За щось важливе, але ще крихке. За любов, яка починається з тиші.

Я вирішила — варто спробувати.

І якраз увечері випала нагода. Руслан надіслав повідомлення:
“Привіт, Русалко”.

Аріель — моя улюблена принцеса. У дитинстві тато влаштовував цілу виставу, розповідаючи мені її історію. Я завжди ототожнювала себе з нею. І тоді в домі з’явився перший акваріум. В середині плавали рибки, а на камені сиділа Аріель-Барбі. Батьки навіть подарували мені ляльку з хвостом. Моя дитяча мрія.

Я наважилась і відповіла:
“А ти що — Принц?”

“Якщо ти дозволиш…” — прочитала я… і з переляку вимкнула телефон. Це був жарт? Чи він серйозно? Я думала про це всю ніч.

А на ранок вирішила: ми маємо зустрітись.
Я сказала татові, що піду на зустріч з Русланом замість нього.