11. Руслан

Наступного ранку, їдучи автобусом на роботу, я не втримався — знову написав Софії.
Нічого особливого. Просто: Привіт. Гарного дня.

Відповідь не забарилася: І тобі.

Два простих слова. А огорнули мене — як обійми.

Сидячи в переповненому, гучному автобусі, серед клекоту голосів, ґелґоту дитини десь позаду і скрипіння важких дверей, я раптом опинився у дивній тиші. Приємній, прозорій, як краплі роси на світанку.

Це було схоже на те, як бігти, задихаючись, а потім зупинитися й уперше побачити — не просто дорогу, а квіти обабіч. Побачити світ, який завжди був поряд, але до якого не доходив погляд.

Тоді я вперше подумав: 

«Я почав бачити звуки»

Не чути — а саме бачити.

Ось хлопчик стрибнув із велосипеда — я майже фізично відчуваю, як шини шарудять по гравію, як бринить дзвіночок, ледь тремтить метал. Я не чую цих звуків — навколо надто гамірно — але я бачу їх. І це бачення прийшло до мене завдяки Софії.
Завдяки тиші, яку вона принесла в мій світ.

Це несподівано допомогло і в роботі.

Тепер мені вистачало кількох хвилин на уроці, щоб відчути — хто з учнів справді вивчив тему, але просто хвилюється, а хто — з удаваною легкістю намагається звести розмову на інше.
Я почав розуміти мову жестів — як буквальну, так і ту, що прихована в міміці, у незначних рухах, у примружених очах чи напружених плечах.

Колеги також помічали зміни. Часто жартували:

— Хто це так на тебе впливає, га? Зізнавайся.

Я ж мовчав, а потім залипав у телефон. При кожній вільній хвилині — переписувався з Софією. Це були прості фрази:

Гарної роботи

Погода сьогодні чудова  — відписувала вона.

Дельфіни дуже грайливі?

Купа справ — приходило від неї.

Іноді я писав: Сумую за тобою. Але щоразу стирав. 

«Ще рано. Ще не час.»

Поки що мені вистачало того, що ми спілкувалися. Я пізнавав її — повільно, уважно. Її настрій, реакції, смак до дрібниць. Її уподобання й манеру жартувати. Вона була як спокійна глибина — не лячна, а заспокійлива.

З нею було… гармонійно, справжньо.

Саме так мені Ромка і сказав, коли дізнався про Софію.

— Та що ти, брат, медитуєш на ту каву, як монах на хрест? — Ромка ткнув мене ліктем. — Земля викликає Руслана. Відгукнись!

Я мимоволі посміхнувся. Він завжди був як буря після штилю — гучний, живий, різкий. Але зараз його енергія трохи збивала з ритму.

— Та я тут, — мовив я спокійно, піднімаючи погляд від чашки. — Просто думаю.

— Ти? Думаєш? — Ромка склав руки на грудях і пильно на мене глянув. — Рус, зізнавайся. Ти закохався?

Я зробив ковток кави й промовчав. Ця тиша була найщирішою відповіддю.

— Ого… — Ромка вишкірився. — Ну нарешті! І хто вона, ця чаклунка, що тебе так перезібрала?

— Софія.

— А-а-а! Та сама з проєкту? Я думав, ти там просто відео знімаєш, а ти, виявляється.....

Я усміхнувся так, як коли згадують щось світле.

— Вона… не схожа на інших. — Я знизив голос. — Знаєш, іноді люди говорять, і в тебе шумить голова. А вона мовчить — і в мені настає тиша. Така, в якій раптом починаєш розуміти себе. І світ. І навіть інших.

Ромка зробив великі очі, зображаючи театральне здивування.

— Це ти зараз серйозно? Хто ти і що ти зробив із моїм другом, який колись називав мовчазних людей “соціально небезпечними”?

— Колись, — підтвердив я. — А тепер… я сам став тихішим. Навчився чути не тільки голос. А погляд. Плечі. Як людина ставить чашку, як опускає очі. Вона — ніби змусила мене бачити більше. Без жодного натиску.

— Та вона, певно, не просто дівчина, а дзен-майстриня, — буркнув Ромка і сьорбнув своє капучино. — А ти взагалі їй уже сказав, що закоханий?

— Ні. Не сказав. — Я подивився у вікно, де за річкою плавали човни. — І, можливо, ще не час. Нам добре ось так — крок за кроком. Без гучних зізнань. Вона — тиха глибина. Туди не стрибають з розгону. Туди входять повільно, з повагою.

Він мовчав. Рідкісний момент — його мовчання. Ромка пильно дивився на мене, а потім, здається, вперше за час нашої дружби, просто кивнув:

— Ти змінюєшся, Рус. І знаєш… мені це подобається. Це навіть не закоханість. Це ніби… тебе хтось навчив бути справжнім.

Я посміхнувся — щиро, по-дитячому.

— Можливо, так і є. 

З Софією я дійсно ставав справжнім.  Відвертим і щирим. 

Вечорами ми могли переписуватися годинами. Я розповідав про себе — не нав’язливо, тільки те, що вона питала.

Ми сперечалися. Особливо коли заходило про риб.

Іноді мені здавалося, що вона — справжня русалка, яка просто зійшла з хвиль на берег. Вона знала про морське життя більше, ніж деякі підручники. Немов чула щось від самих глибин.