10. Руслан

Софія заполонила всі мої думки. Її стрункий стан вабив — тонкий, мов натягнута струна, що тільки й чекає дотику, щоб заспівати. Я мріяв про неї, про її рухи, про її долоні, які говорять замість голосу. Я марив її дотиком, хотів торкатись до неї і щоб вона торкалась до мене — не лише тілом, а увагою, довірою. Але найбільше я прагнув, щоб між нами впала та невидима стіна недовіри, той бар’єр, що заважав спілкуванню, який стояв між її мовчанням і моїм незнанням.

Я вчився, як першокурсник. Справжній новачок, який нічого не вміє, але хоче навчитися кожного руху, кожної інтонації руками. З головою занурився в проєкт. Знайшов ще кількох колег, які обіцяли допомогти з матеріалами. І три рази на тиждень після роботи їхав через усе місто до Олени Петрівни. Її квартира пахла м’ятою і старими книгами. Вона вчила мене, що означає той чи інший жест, як будувати фрази, коли в тебе немає слів — тільки руки, обличчя, погляд. А на вихідних я зустрічався з батьком Софії — Степаном Максимовичем.

Ми гуляли парком, де дерева шуміли, як море, і всюди пахло липою та гарячими вафлями з найближчого кіоску. Ми говорили. Просто і багато. Якщо Олена Петрівна давала мені абетку, то Степан Максимович вчив читати між рядків. Він показував, як емоції живуть у швидкості жестів, у зміні ритму, у міміці. Ми тренували сцени: привітання, подяку, запрошення, розчарування — як театр, тільки справжній.

— Софія з дитинства не чує? — якось обережно спитав я, коли ми сідали на лавку в затінку каштана.

— Так, від народження, — батько зітхнув, в голосі прозвучав тон смутку. — Вона могла довго лежати в ліжечку й дивитись кудись у стелю. Жоден звук її не тривожив. Спочатку ми думали, що це навіть добре — така спокійна дитина… Жоден гуп, жоден гуркіт не міг її розбудити. Але час минав, а вона так і не починала говорити. І ми зрозуміли — щось не так. Вона реагувала лише тоді, коли бачила нас.

— І тоді ви звернулись до лікарів? — делікатно запитав я.

— Так. Повне обстеження. І — діагноз: повна глухота.

Я відчув, як щось у грудях стиснулось.

— Як же вона навчалась?.. — вирвалося у мене, і я одразу осікся.

Але батько лише кивнув, без образи.

— У ті часи були спеціалізовані школи, інтернати. Але ми не хотіли її залишати там. Я возив її щодня — на уроки і назад. І завдяки цьому сам вивчив  жестову мову, — у його голосі з’явилась гордість.

— А як ви ставитесь до того, що зараз діти з порушенням слуху навчаються в звичайних школах? — у мені заговорив учитель.

— Я думаю, це дуже добре. Софія дорослішала в своєму оточенні. І тепер їй складно відкриватись перед іншими. Вона дуже обережна… з усіма. Але не закрита. Просто оберігає себе.

— Сучасна школа ще слабо готова до таких викликів…

— Ну якщо буде більше таких вчителів, як ти…

— Я… навіть не замислювався про все це, поки не зустрів Софію, — винувато сказав я.

— І правильно. Саме тому діти мають зростати разом. Від самого дитинства бачити, як ми всі різні — і вчитись жити з цими відмінностями, а не закриватись.

Я мовчав. Дивився, як діти ганяють м’яча. Один хлопчик щось кричав — і раптом обернувся до іншого, торкнувся плеча, щось показав рукою. Простий жест. Але такий живий.

— Дякую вам, — сказав я щиро. — Тепер я трохи краще розумію Софію. І… дітей також.

Батько Софії лише загадково посміхнувся. Ми домовились зустрітись наступної суботи.

«Я маю стати її другом. Передусім».

Я хотів спитати ще багато чого. Але стримався — ще подумає, що я якийсь нав’язливий псих. 

А мені ще треба було поспішати: на вечір я домовився зустрітись із другом — Ромкою. Він працював відеооператором на місцевому каналі, веселий, живий, завжди трохи скуйовджений і з шаленою іскрою в очах. Я запросив його до себе додому. Ми вирішили спробувати зняти перший ролик для проєкту. 

Це була ще та пригода.

— Привіт, друже! Що знімати будемо? — вигукнув Ромка з порогу, несучи під пахвою штатив.

— Освітній проєкт, — відповів я, стримано.

— Ти жартуєш?! — він розсміявся, вже ставлячи світло. — А ти не втратив орієнтир?

— Ні. Просто допоможи, будь ласка.

Я витяг з шафи кілька плакатів з роботи. Ромка обрав стіну з кращим світлом і тінню, щось бубонів про баланс білого й композицію. І ми почали знімати. У першій частині я розповідав про класифікацію риб — класи, підкласи. Вийшло навіть непогано. 

Але друга частина, з жестовою мовою, пішла шкереберть. Ми знімали знову й знову. Але коли Ромка монтував — все розвалювалось. Рухи рук не збігались із ритмом мови. Виходила якась каша. Я почувався безпорадним. Як той, хто хоче сказати, але не має слів.

Ми мучилися до пізньої ночі. В кімнаті стояв запах кави, техніки, трохи диму — Ромка щось підпалив на плиті, коли грів воду. Він пообіцяв попрацювати ще над відео, але я був розбитий.

Ніч. Я лежав у ліжку, в темряві, слухаючи, як тикає годинник. Прокручував усе в голові. Рука сама тягнулась до екрана телефона, хоча я знав — там нічого нового. Софія мовчала.

Пазл не складався. Щось було не так.