9. Руслан

Я не спав майже всю ніч. Крутив у голові кожне слово з нашої короткої зустрічі. Її очі… вони вибили мене з колії. Вперше в житті мені хотілося говорити не про роботу, не про цифри чи плани, а просто… бути поряд.

Я не міг чекати. Зранку набрав номер її батька. Чесно — трохи нервував. Зробив кілька глибоких вдихів і натиснув «дзвінок».

— Добрий день, це Руслан… вчитель, який приходив до вас в океанаріум… до Софії… — я плутав слова, мов підліток. — Хотів би поговорити з вами.

Чоловічий голос звучав спокійно:

— Я вас слухаю.

— Я знаю, це може виглядати дивно… Але я справді хочу реалізувати проєкт для глухонімих дітей. І Софія могла б допомогти…

Було кілька секунд мовчання. Потім він відповів:

— Ви чесний. Це плюс. Але я захищаю свою доньку. Якщо вас справді цікавить проєкт — я допоможу. Але якщо не маєте серйозних намірів — краще не морочити їй голову.

Я проковтнув гіркоту:

— Розумію. У мене немає поганих намірів. Я просто хочу… щоб вона дала мені шанс.

— Це тільки її рішення.

Після розмови я ще довго втуплено дивився на порожній екран телефону.

Увечері нервово крутив телефон у руках, стоячи біля вікна. Уже вдруге гортав список контактів — її номера там не було. Лише контакт батька.

І раптом екран засвітився — повідомлення від невідомого номера: Привіт, я згодна.

Я перечитав кілька разів, усміхнувся, відчуваючи, як серце пришвидшило хід. Це була вона.

Чудово. Коли можемо почати? — відповів я.

Відповідь не забарилася: Завтра, після роботи, кафе біля океанаріуму.

Я написав: Дякую. З нетерпінням чекаю зустрічі.

Хотів додати щось особисте… але стримався.

Наступного дня я прийшов до кафе заздалегідь. Перевірив усе — вигляд, документи, планшет. Прокручував у голові план розмови, та коли вона увійшла — все інше зникло.

Кафе гуділо. За сусідніми столиками хтось сміявся, звучала приглушена музика, хтось дзвенів ложками об чашки, офіціанти метушливо носили замовлення. Хтось голосно сперечався про погоду. Двері раз по раз відчинялися — шурхіт тканин, хрускіт підборів по дерев’яній підлозі, глухе клацання мобільних екранів.

Але я чув тільки її кроки.

Світле, м’яке волосся спадало на плечі, вловлюючи тепле світло ламп. Вона була в тонкій сукні кольору ніжної кави з молоком — легка, проста, без виклику. Її хода — майже нечутна, але для мене звук її підборів заглушив усе — наче удари серця.

Така проста — й зовсім не схожа ні на кого.

Я підвівся, запропонував їй сісти — звички джентльмена ще не стерлися.

— Привіт, — показала вона жестами.

Я ледве зібрав думки в купу серед цього шуму.

— Привіт. Я радий, що ти погодилася прийти, — сказав я, ховаючи хвилювання.

Дістав планшет:

— Можеш тут писати? Чесно — не завжди добре розумію твої жести…

Вона кивнула. У залі тріснув келих — офіціант вибачливо посміхнувся гостям за сусіднім столом. Хтось голосно замовляв каву, на фоні мурмотіла мелодія, дзеленчали чайні ложечки.

— Що б ти хотіла?

Три види морозива — написала вона.

Я усміхнувся. У цьому було щось по-дитячому щире. Замовив карамельне, фісташкове, ванільне морозиво й слойки з вишнею. Для себе — каву.

Поки офіціант носив замовлення, ми сиділи мовчки. Але це мовчання не було порожнім. Воно тонуло в загальному гулі, запахах кави, ванілі й чиїхось парфумів. Мені подобалося просто бути поряд.

Я знав — або зараз скажу правду, або ніколи.

Коли принесли замовлення, я підсунув морозиво, ледь торкнувшись її руки. Її ледве помітний рух плечем, погляд униз… 

«Вона теж це відчула?»

Я видихнув і зізнався:

— Я вдячний твоєму батькові за допомогу. Він погодився навчати мене, навіть якщо ти відмовишся… Але мушу сказати правду. Я вигадав цей проєкт… щоб познайомитись із тобою.

Вона опустила очі, ложка в її руці м’яко стукнула об склянку з морозивом. На фоні знову хтось засміявся, дзвонили телефони, дзенькало скло.

Я торкнувся її руки вдруге:

— Скажи щось…

Вона написала: Я думала, це заради дітей..

 — Ні. Це заради тебе.

Навколо хтось грюкнув стільцем, офіціант приніс комусь тарілку пасти. А вона дивилася на мене — насторожено, наче між нами стіна.

Новий напис: Чого ти хочеш насправді?

Я зібрався:

— Хочу проводити з тобою більше часу… дізнатися тебе… Ти мені дуже подобаєшся.

Її очі — красиві, але відгороджені. Голоси за столом поруч стихають, хтось виходить, шарудячи курткою.