8. Софія

Одразу після роботи я попрямувала до кафе. Перед тим, як вийти з Океанаріуму, розпустила волосся і вдягнула сукню, яку ще зранку сховала до сумки — спеціально для цієї зустрічі. Мені хотілося виглядати гарно, навіть якщо це лише ділова розмова.

Кафе знаходилось просто навпроти, затишне, майже родинне місце. Я любила це кафе — іноді заходила сюди сама, брала морозиво й сиділа на терасі в затінку, спостерігаючи за людьми. Все тут було по-особливому спокійне. Усередині — великі панорамні вікна, крізь які видно, як повільно прогулюються люди. Хтось сміється, говорить — але для мене це ніби мовчазне кіно. 

Пахло кавою, свіжою випічкою, ледь уловимою карамеллю. Теплі кольори — пастельні стіни, дерев’яні столи, старі чорно-білі фотографії морських пейзажів у простих рамках — створювали відчуття спокою. У кутах стояли зелені рослини в глиняних горщиках, між столами висіли лампи з матового скла. Вони світили м’яким, розсіяним світлом, немов крізь ранковий туман.

Тут не квапились, не поспішали, не було різких рухів. Все здавалося приглушеним, немов звук зникав у товщі води. Навіть офіціанти ходили нечутно, мов за склом.

Я увійшла і одразу побачила Руслана. Він сидів у кутку, обличчям до дверей, біля нього — чашка кави, з якої тонкою ниткою здіймався пар. Коли я наблизилася, він підвівся, ледь помітно усміхнувся і жестом запросив сісти.

«Невже хтось і досі так робить?» — майнула думка. Але це було приємно.

— Привіт, — показала я жестами.

— Привіт. Я радий, що ти прийшла, — губи промовили слова, а очі світилися щирістю.

Сьогодні він приніс планшет, винувато посміхнувся й показав екран:

— Можеш писати тут? Я не завжди добре розумію жести…

Так, звісно, — відповіла я, набираючи текст. Він ледь видихнув, з полегшенням.

— Що б ти хотіла замовити? — повільно, виразно вимовив він.

Три різні види морозива, — усміхнулась я. Я завжди замовляла так — щось нове й обов’язково ванільне.

Руслан покликав офіціанта. Я бачила, як він щось говорить, його губи рухаються, він називає карамельне, фісташкове, ванільне морозиво й слойки з вишнею. Для себе замовив ще каву. 

«Чудовий вибір», — подумала я.

Чекати замовлення було водночас ніяково і затишно. Ми просто сиділи й дивилися одне на одного. Мовчання між нами було несподівано комфортним. Світ навколо рухався, але для мене все затихло, наче ми сиділи на спокійному рифі, де хвилі стихають, і навіть вітер здається далекою згадкою. Лише тонкі вібрації торкалися тіла від найголосніших фраз з сусідніх столиків.

Коли офіціант приніс замовлення, Руслан підсунув морозиво ближче й ненароком торкнувся моєї руки. По шкірі пішли мурахи.

Він зітхнув і нарешті промовив, повільно вимовляючи кожне слово:

— Я вдячний твоєму батькові за допомогу. Він погодився навчати мене, якщо ти відмовишся… Але… я мушу зізнатися… Я вигадав цей проєкт, щоб познайомитись із тобою.

Його слова приголомшили. Я втупилась у морозиво, ложка повільно розмішувала солодкий лід, ніби шукаючи відповідь десь на дні склянки.

Він знову доторкнувся до моєї руки, привертаючи увагу. Його очі благали:

— Скажи хоч щось…

Я написала:  Я думала, це все для дітей…

— Ні, це заради тебе, — слова ледь зчитувались з його губ.

Його відвертість вибивала з рівноваги. Ніхто не говорив зі мною так щиро.

«Але чи достатньо цього? Він мене майже не знає. Це може бути просто захоплення чимось незвичним…»

Я набрала текст: Чого ти насправді хочеш?

Він ковтнув повітря, затримав погляд:

— Хочу… проводити з тобою більше часу… дізнатися тебе… Ти… ти мені дуже подобаєшся.

Його погляд був тихим, наче боявся порушити цю мить. Він говорив чесно. Його очі не брехали. Мені хотілося вірити.

«Але… це серйозно. А я не готова».

Ми з різних світів… Не думаю, що в нас щось вийде… — набрала я.

Він знову торкнувся моєї руки, трохи міцніше:

— Дозволь мені хоча б спробувати…

Я похитала головою, прибираючи руку: Не варто.

Він затис губи, намагаючись знайти слова:

— Як я можу тебе переконати?..

Я написала: Зроби проєкт. А там подивимось. Батько допоможе, але не я.

Я підвелась, не дозволяючи собі жодного погляду назад, і вийшла з кафе.

На щоці нечутно скотилася сльоза. 

«Можливо, я щойно зробила найбільшу помилку у житті… А можливо, врятувала себе від розбитого серця».

Хоча здається… маленька тріщина вже з’явилася.