7. Софія

Ввечері я сиділа вдома й знову переглядала папери, графіки, якісь слайди — усе те, що дав мені Руслан. Ідея була справді хороша. Мені хотілося допомогти… 

Але було одне "але".

Він починав мені подобатись. Я тонула у його очах, де стільки щирості. Можливо, у нього й був якийсь мотив, чому він цим зайнявся, але, скоріше за все, він просто хороший вчитель. Для нього це лише проєкт.

«А що буде, якщо я закохаюсь у нього, а він завершить справу — і просто піде?» — це питання не давало мені спокою весь вечір.

«Я цього не переживу».

До кімнати зайшов батько. Легенько торкнувся мого плеча.

— Доню, в чому справа? Чому ти сидиш тут, постійно гортаєш ці папери? Проблеми на роботі? — запитав він.

— Ні, тату, все добре. Просто… до нас на екскурсію прийшов вчитель із класом. Потім він мене розшукав і попросив допомогти з проєктом для глухонімих дітей. Хоче, щоб я навчила його  жестової мови… — я опустила руки, не знаючи, як пояснити батькові, що відчуваю.

— Ну, це ж хороша справа. Тоді в чому проблема? — запитав батько жестами.

— Працюючи разом, ми зблизимось… а потім він піде. Це… — я навіть боялася показати ці слова.

— Розіб'є тобі серце? — показав батько замість мене.

— Так.

— Ну, давай спочатку зрозуміємо, яка його справжня причина, — як завжди розсудливо показав батько. — Візьми його номер. Я з ним поговорю.

— Добре, тату. Так і зробимо.

«А й справді… Чому він вибрав саме мене? Може, просто нікого більше не знав… А я тут собі вже намріяла…»

Думки ще не давали мені спокою та потрохи вже почали відступати. Добре, що тато вирішив допомогти — він завжди приносив штиль у море моїх емоцій.

Сьогодні я прокинулася рано й довго вибирала, що вдягнути. Так, на роботі в мене уніформа, але сьогодні хотілося виглядати трохи інакше.

На день не було багато екскурсій, тож я могла більше часу приділити обслуговуванню акваріумів. Хотілося побути серед тих, хто точно мене розуміє.

У підводному світі все просто. Є хижаки й є жертви. А ще — вірність і стабільність. Вода прозора — все добре. Вода мутніє — значить, є проблеми.

Чому в житті не так? Люди приховують свої справжні мотиви.

Після обіду прийшов Руслан. Спочатку він просто спостерігав за мною, тримаючись на відстані. Ходив за мною, як тінь.

«Ну що ж, час поговорити», — подумала я і сама пішла йому назустріч.

— Привіт.

— Привіт.

— Я подумала про твоє прохання. Тобі потрібна людина, яка добре володіє жестовою мовою, так? — я витягла аркуш. — Ось номер мого батька. Він навчить тебе.

Його гарні очі раптом трохи помутніли, але номер він узяв.

— Дякую. Але я думав, що ти мені допоможеш… — промовив він з ледь помітним жалем.

Усе це легко читалося в його погляді. Він навіть не намагався приховати розчарування. Я вже збиралася піти, але Руслан легенько торкнувся моєї руки.

— А можна мені твій номер? — показав він жестами.

— Можливо, в інший раз, — відповіла я і пішла.

Я бачила, як він ще довго розгублено стояв посеред головної зали. Риби пропливали навколо нього, наче малювали кола.

«Щось тут не так», — подумала я. Але тато розбереться.

Ввечері тато вже чекав на мене на кухні. Він сидів за столом із чашкою чаю і, здавалось, саме обмірковував нашу розмову. Щойно я зайшла, він легенько поплескав по стільцю навпроти, запрошуючи сісти.

Я сіла, серце билося швидше. Я боялася почути щось, що підтвердить мої побоювання.

Тато жестами спокійно сказав:

— Ми з ним поговорили. Довго. Він не такий, як ти собі надумала.

Я напружено дивилась на батька, чекаючи продовження.

— Він не шукав першої-ліпшої людини. Він шукав саме тебе.

Моє серце завмерло.

— Чому? — показала я.

Тато злегка посміхнувся.

— Каже, бачив, як ти поводишся з рибами, як пояснюєш дітям жестами. Для нього це було наче… диво. Він вірить, що ти зможеш допомогти йому створити справжній місток між двома світами. Він не проєкт шукає. Він шукає людей, — тато зробив паузу, — шукає тебе.

Я опустила очі. Було важко в це повірити. 

«Я? Чому саме я?»

— Він просив… якщо передумаєш, щоб ти йому написала. І сказав, що чекатиме.

— Чекатиме? Скільки? — запитала я жестами.

— Стільки, скільки треба. Так він сказав.

Я не знала, що відповісти. Серце хотіло одного, розум — іншого.

Тато ще якийсь час мовчки дивився на мене, а потім додав:

— Не всі приходять, щоб розбити нам серце. Деколи вони приходять, щоб його вилікувати.