6. Софія

Минуло кілька тижнів. Він більше не приходив. І чомусь мені стало прикро… навіть дивно. Я давно навчилася помічати погляди. Вони завжди різні: здивовані, насторожені, жалісливі, байдужі. Але його погляд був інакший. Він дивився на мене, а не повз мене.

Я знову стояла біля “нашого” акваріума. Чекала. Навіщо? Не знала. Просто чекала, хоча десь у глибині вже готувала себе до того, що він більше не з’явиться. Можливо, взагалі більше не прийде. Це викликало в мене сум.

Та я відчула його ще до того, як побачила. Це не був просто хтось, хто стоїть поруч. Я знала — це він. Озирнулась. Так і є — він.

Його губи мовчали, зате руки повільно, трохи незграбно, почали показувати:

— Привіт, — жестами сказав він.

Я здивувалась. Справді здивувалась. 

«Він знає жестову мову?» — майнуло в голові. Я уважно вдивлялася у його обличчя.

— Можна з тобою поговорити? — запитав він жестами. Невпевнено, не дуже вправно, але я зрозуміла.

Я кивнула.

Він нахилився й пальцем написав на склі акваріума: Я — Руслан

Я відповіла так само: Софія

Він старанно продовжував показувати щось жестами, але я вже майже не дивилась. Думки роїлися: 

«Навіщо він тут? Що йому потрібно? Чому саме до мене?»

— Це добре… — машинально відповіла я, зовсім не до теми.

Я на мить завагалась. Хотілося просто піти. З таких розмов нічого доброго не буває. Те, що він знає кілька жестів, ще ні про що не говорить. Може це пастка.

Я занадто добре пам’ятаю, як було в університеті. Хлопці знайомилися зі мною не через інтерес чи симпатію — їм потрібні були мої конспекти, мої знання. Використовували — і зникали.

«Я не дозволю, щоб це повторилось», — подумала я, але жестами показала:

— Чого ти хочеш від мене?

Я бачила, як його обличчя змінюється. Щось ніби майнуло в його очах — неспокій, образа? — але він стримався.

«Ну от… Знову. А я ж так сподівалася, що він не такий, як усі».

— Мені потрібна твоя допомога, — показав він.

Я насупила брови: «У чому?»

— Я погано володію  жестовою мовою…

Я ледь усміхнулася. Справді, він ледь справлявся з найпростішими рухами. Але його відвертість мене здивувала. В ньому було щось щире, просте,  навіть трохи незграбне, що роззброювало.

— Тому… — він запнувся, — мені потрібен хтось, хто допоможе краще зрозуміти цю мову. Пояснити. Показати…

Я не очікувала такого. Щоб приховати емоції, перевела погляд на акваріум. За склом повільно рухались риби, вода легенько коливалася. Це мене завжди заспокоювало. Рибам не потрібна мова, щоб спілкуватись між собою. 

«Чому він хоче вчити  жестову мову? Навіщо це йому?»

— Чому я? — запитала я.

— Ти вивчала біологію? — показав він.

Я кивнула, трохи здивована, що він про це знає.

— Тоді ти зрозумієш… — сказав він і дістав з сумки якісь папери, слайди, роздруківки.

Я жестом показала йому слідувати за мною. Ми сіли на лавку трохи далі. Я взяла папери, розглядала, вдивлялась. Було справді цікаво. Картинка поступово складалася.

«Він просто хоче бути хорошим учителем… Піклується про своїх дітей».

Сум  і захоплення — ось, що я відчула в цю мить.

Я пригадала, як мені колись бракувало такого. В школі про подібне годі було й мріяти. Слайди на старому слайдоскопі, якісь плакати, що пилилися у шафах.  Документальні фільми мені перекладав батько. Він спеціально вивчив мову жестів, щоб я могла зрозуміти все… Бо любив мене.

Молодий учитель, якому не байдуже… Це справді вражало.

Я відчула, як він знову намагається показати щось жестами, але легенько зупинила його — лише торкнулася руки. Його шкіра була теплою, очі — уважними, зосередженими. Незграбні рухи трохи смішили, але й розчулювали водночас.

Я показала:

— Я вмію читати по губах.

Він здивувався, але кивнув. Йому було важко жестами, це було помітно, але він тримався гідно.

— Добре… — промовив він повільно, виразно.

Я схилила голову набік, вдивляючись у його губи.

— Я хочу зробити освітній проєкт для дітей із порушеннями слуху. Потрібна людина, яка знає їхній світ… Я можу придумати програму, завдання…  Розробити матеріали... Але не зможу відчути все так, як ти, — говорив він.

Мені стало  ще більш сумно. Не через ідею — вона була чудова, потрібна. Просто щось інше хвилювало, щось глибше, чого я ще не могла зрозуміти.

Я мовчки гортала папери, намагалась у них знайти відповіді. Він мовчав, уважно спостерігав за мною.

Нарешті підняла погляд:

— Ти справді хочеш це робити?

Він кивнув, його очі дивилися чесно, відкрито.