5. Руслан

Я більше не міг чекати. Ні, я не опанував жестову мову досконало, вивчив лише кілька фраз. Але невидима сила тягнула мене до Софії. Я мусив із нею поговорити. Або хоча б показати, як мені цього хочеться.

Я шукав спосіб заговорити з нею. І раптом зрозумів: усе просто — ось переді мною ідеальний привід — шкільний проєкт, моє прикриття. Це та причина, завдяки якій я зможу з нею зустрітись і заговорити.

Я ретельно підготувався: зробив слайди, презентації, цілу папку папірців. І попрямував до океанаріуму.

Софія була біля “нашого” акваріума.

Щось приємно защемило в серці. Олена Петрівна докладно пояснила мені, як почати розмову з людиною з порушенням слуху. Як правильно підійти, як привернути увагу. Це справді важливо.

Я підійшов.

— Привіт, — сказав я жестами.

Її очі розширились від здивування. Було приємно бачити, що я її здивував, а не налякав.

«Ну, хоча б не тікає… Значить, я зробив усе правильно», — подумав я.

— Можна з тобою поговорити? — продовжив я жестами.

— Так, — так само відповіла вона.

Я пальцем написав на склі акваріума: Я - Руслан. 

Софія, — відповіла вона.

— Я — вчитель біології, — почав я пояснювати. — Хочу зробити проєкт.

— Це добре… — з легким сумом показала вона. — А що ти хочеш від мене?

«Я хочу тебе», — промайнуло в моїй голові. Але замість цього я показав:

— Мені потрібна твоя допомога.

— У чому? — здивувалась вона.

— Я погано володію жестовою мовою.

Софія ледь усміхнулась, але в очах залишалась настороженість. Я бачив, як вона обережно мене вивчає. Вона задумливо глянула вбік, на хвилі за склом акваріума. Її руки опустилися, але за хвильку знову заговорили:

— Чому я?

— Ти вивчала біологію? — показав я.

— Так, — ще більше здивувалась Софія.

— Тоді ти зрозумієш, — відповів я й почав діставати з сумки папери й заготовки.

Софія жестом покликала мене за собою. Ми сіли на лавку. Вона уважно роздивлялася все, ретельно вивчала. А я мав змогу спостерігати за нею. Її близькість хвилювала і одночасно з нею було так… спокійно.

— Тому… — я трохи запнувся, — мені потрібен хтось, хто допоможе краще зрозуміти цю мову. Хто пояснить… покаже.....

Я спробував ще щось показати, але вона зупинила мене рукою. Її дотик — наче блискавка.

— Я можу читати по губах, — показала вона.

Я трохи розгубився, але кивнув. Головне — не зіпсувати момент.

— Добре… — промовив я вголос, чітко, повільно, щоб вона зрозуміла.

Софія схилила голову набік, уважно  стежачи за моїми губами.

— Я хочу зробити освітній проєкт для дітей із порушенням слуху, — пояснив я. — Потрібна людина, яка знає їхній світ. Я можу придумати програму, завдання… Але не відчуваю це так, як ти.

Вона мовчала, гортаючи папери. Її пальці час від часу зупинялись на окремих слайдах — видно було, що вона все розуміє. Це приємно вразило мене.

Нарешті Софія підняла погляд:

— Ти справді хочеш це робити? — запитала вона жестами.

Я кивнув, не відводячи очей:

— Так. Я давно хотів із тобою поговорити… Але не наважувався.

Брови Софії здивовано піднялися, куточки губ ледь смикнулись угору.

— Чому я? — повторила вона вдруге, тепер уже з легким викликом у погляді.

Я усміхнувся, вказав на серце, потім на неї, повторюючи те, чого вчився останні дні:

— Ти — особлива.

Її очі розширились від несподіванки, щоки ледь порожевіли. Мабуть, вона не чекала цього жесту від мене.

Запала тиша, але вона не відводила погляду. Потім обережно відповіла:

— Я подумаю.

Цього було достатньо, щоб мені стало тепліше.

— Я чекатиму, — просто сказав я.

Софія сховала усмішку, зібрала папери й підвелася з лавки.

— Побачимось завтра, Руслане, — сказала вона губами, беззвучно, але я зрозумів.

Вона пішла вздовж акваріумів, а я ще довго проводжав її поглядом.

«Це вона. Це однозначно має бути вона», — зрозумів я в ту хвилину.

Знаю, хтось скаже, що це безглуздо. Що я її зовсім не знаю. Що лише вигадав у своїй голові якийсь образ, а жива людина може виявитися зовсім іншою. Зі своїм характером, баченням світу, своїми страхами й, як кажуть, тарганами в голові. І, можливо, вони будуть праві.

Але для мене це вже не мало значення.

Відчуття справжнього дому — ось що я відчув поряд із нею. І це було єдине, що мало сенс.

Я ніби зробив перший ковток свіжого повітря — десь високо в горах чи на березі океану. Після одноманітності, буденності світу, що мене оточував, це повітря п’янило своєю чистотою й солодким присмаком свободи.