4. Руслан

Минуло вже більше двох тижнів. Два тижні, відколи я її не бачив. Насправді кожного дня хотів піти туди, але стримував себе.

Ні, не подумайте, мене не відлякала її глухота. Засинаючи й прокидаючись, я однаково бачив перед собою її обличчя, витончені пальці, легкі рухи рук. Але тепер я мріяв не просто бачити її — я хотів говорити з нею. Я знайду спосіб. Спосіб, достойний її.

Звісно, можна наговорити щось на телефон — і він переведе це у текст. Сучасні технології на це здатні. Можна просто написати на аркуші паперу… Але хто гарантує, що вона захоче це читати? А якщо знову втече?

Та головне — я не хочу нав’язувати їй свою мову. Хочу, щоб ми могли спілкуватись як рівні. А це означає, що я маю опанувати її мову. Лише тоді вона, можливо, захоче поговорити зі мною. Або… принаймні я спробую.

Отже, мені потрібно вивчити жестову мову.

У нашій школі не було такого спеціаліста, але від колег я дізнався, що потрібна мені людина працює в іншій школі. Звісно, колегам я сказав, що хочу запустити проєкт — кілька уроків для дітей із порушенням слуху, за допомогою жестової мови. Ідея всім сподобалась, усі заходилися допомагати.

«А чому б і ні?» — подумав я. — «Знали б вони справжню причину мого завзяття…»

Ще до зустрічі з викладачем я переглянув кілька відео на YouTube. Та, чесно кажучи, це дало лише загальне уявлення. Кілька базових жестів — і все.

Я навіть не був певен, чи це справжня жестова мова, а не просто загальноприйняті рухи. Саме тому мені й був потрібен фахівець.

Нарешті ми домовились про зустріч.

Я прийшов трохи раніше, ніж планувалося. Нервував, як перед іспитом. Здавалося б, дрібниця, але всередині все стискалося:

«А що, як я не впораюсь? А раптом ця мова надто складна? Чи не запізно мені починати?»

Я стояв під дверима, де табличка сповіщала: Кабінет жестової мови. Спеціаліст — Олена Петрівна Січова.

Кілька хвилин я тупцював на місці, потім нарешті зважився постукати.

Двері відчинились майже одразу. Переді мною стояла жінка років сорока, з м’якими рисами обличчя й уважними очима.

— Ви Руслан? — запитала вона з легкою усмішкою.

— Так… добрий день.

Кабінет був світлий і просторий. На стінах — схеми: абетка жестів, базові фрази, зображення рук у різних положеннях.

— Ви вже трохи пробували? — поцікавилася вона, помітивши, як я розглядаю плакати.

— Так, — знітився я. — Дивився відео в інтернеті. Але розумію, що цього замало. Хочу навчитись серйозно.

Я сів навпроти Олени Петрівни, трохи ніяковіючи. Вона розклала переді мною зошити, буклети, кілька кольорових схем. Її погляд був уважним, але доброзичливим.

— То ви для проєкту? — запитала вона, злегка примружившись.

— Так, — кивнув я, відчуваючи, як серце пришвидшило хід. — Ми з колегами хочемо зробити кілька інтегрованих занять для дітей з особливостями слуху. Залучити їх до наших екскурсій, адаптувати матеріал… Ну і сам хочу краще розуміти цю мову.

Вона поглянула на мене пильніше, але мовчала, лише схвально кивнула.

— Гарна ідея, — мовила після паузи. — З дітьми складно працювати, особливо якщо не розумієш їхньої мови. Жестова мова — це більше, ніж просто рухи руками. Це спільнота, культура, спосіб бачити світ. Ви готові вкладати в це час?

— Так, — відповів я вже абсолютно чесно. Яка б причина не привела мене сюди — я точно знав: хочу розуміти цей світ. Її світ.

Ми почали з найпростішого.

— Привіт. (Долоня легко йде від серця вперед.)

— Як тебе звати? (Спершу вказати на людину, потім зімітувати пальцями "написання" імені у повітрі.)

— Я хочу вчити жестову мову (Кілька рухів долонями, які для мене ще здавались справжньою магією, але з кожною хвилиною ставали трохи зрозумілішими, ближчими.)

Олена Петрівна терпляче виправляла мої помилки, показувала, як контролювати пальці, як посилювати сенс мімікою, як рухи мають бути плавними, але точними.

— Не соромтеся помилятись, — усміхнулась вона. — Навіть носії  жестової мови не одразу все запам’ятовують. А ви, до речі, добре схоплюєте.

Я промовчав, не став розповідати, скільки вечорів провів, переглядаючи відео, намагаючись хоч якось запам’ятати "Привіт" і "Дякую".

— А ще знаєте, — додала вона, — жестами важливо говорити очима. Контакт поглядом — половина розмови. У вас із цим непогано, це допоможе.

Я лише кивнув, бо її слова одразу нагадали мені очі Софії. Ті самі, в яких було стільки глибини, що здавалось — можна потонути.

Після заняття я вже не сумнівався: буду вчитись. Неважливо, скільки часу це забере. Це варте зусиль.

Весь вільний час я віддавав навчанню. Постійно тренувався перед дзеркалом. Жести, міміка, положення рук — усе, що раніше здавалось чимось далеким, тепер поступово ставало частиною мене.

Я розумів, що трохи зловживаю терпінням Олени Петрівни — вона справжній фахівець, не просто людина для мого експерименту. Тож одного дня я вирішив бути відвертим.