3. Софія

З самого дитинства я була не така, як усі. І хоча мені пощастило з батьками, які завжди мене підтримували, жорстокість світу мене не оминула. Я не про банальні насмішки у школі — я все одно їх не чула, вони мене не зачіпали. Я про інше. Про речі, які залишають справжні шрами.

Я змушена була постійно доводити, що не гірша за інших. Просто — інша. Доводити екзаменами й тестами там, де іншим вистачало простої розмови. Та найбільше ранило неприховане співчуття. Ота липка жалість, якої ніколи не просила. Тому збудувала навколо себе стіну. Високу. Міцну. Стіну, за яку нікого не пускала.

Насправді, я маю гарне життя. Роботу, яку люблю. А це — вже неабияке щастя.
Мої батьки завжди поруч, завжди підтримують. І чого мені ще треба? Моя стіна — не в'язниця, вона захищає мене.

Але сьогодні... сьогодні по цій стіні пішла тріщина.

Мій день почався, як завжди.  Я завжди любила приходити сюди раніше за всіх. Коли ще немає натовпу, немає галасу, немає поспіху. Лише тиша. І вода.

Океанаріум ще спить. Зали порожні, лише легке мерехтіння блакиті пробігає по стінах. Я ходжу між величезними акваріумами, ніби гуляю морським дном. Рибки вже звикли до мене. Вони реагують на рухи моїх рук, на ледь вловимі жести. Ми з ними говоримо мовою, якої більшість навіть не помічають.

Я обійшла територію, перевірила акваріуми й басейни — все було на своїх місцях.
На сьогодні було заплановано кілька екскурсій, але ще залишалось трохи часу, і я дозволила собі затриматись біля води.

Я люблю океан. Люблю море. Люблю всіх його мешканців — цей мовчазний, загадковий світ.  А  почалося  все, з маленького акваріума, який мені подарував батько. А потім — це переросло у щось більше, ніж просто роботу.  Я почала жити тут, серед води, де тиша — не вада, а частина світу. Тут я своя. З людьми все складніше.

 Я притиснулась лобом до прохолодного скла величезного акваріума. За ним повільно ковзали сріблясті тіла риб. Вони не питали, не з'ясовували, не осуджували. Вони просто були. Як і я.

Аж раптом я помітила, що до зали зайшла екскурсійна група. Зазвичай у такі моменти я швидко йду геть, але сьогодні… сьогодні я залишилася. І побачила у віддзеркаленні скла його. Його очі.

Очі, в яких було стільки щирого захоплення, що я просто завмерла. Я не змогла піти. Та я знала — варто йому заговорити, і все зміниться. Захоплення перетвориться на жалість. Як завжди.

Я стояла, доки він не пішов разом із класом.

На перший погляд — звичайний молодий чоловік. Акуратний, я б навіть сказала — інтелігентний.

Через віддзеркалення скла я бачила, що це він проводив екскурсію. Трохи хвилясте волосся обрамляло обличчя. Але найбільше вразили очі. Їхня глибина.

А як я здивувалася, коли наступного дня знову його побачила.

«Поціновувач підводного світу», — промайнуло в мене в голові.

Ще більшим моїм здивуванням стало те, що він повернувся  знову,  і  вирішив мене запитати:

 — Що це за риба?.. — я прочитала це по його вустах. Красивих, до речі, вустах.

Але я ж точно знала — він знає, які риби у цьому акваріумі. Сам минулого тижня про них розповідав.

«Невже він хоче познайомитись саме зі мною?» — ця думка боляче кольнула. 

Так, я знаю, що я симпатична. Але коли він дізнається, що я глухоніма… Захоплення зміниться на те саме — співчуття, незручність, дистанцію. Краще нехай думає, що я горда чи дивна, ніж знову пояснювати, що я не можу його почути. 

Я різко підхопилася з лавки й пішла геть, точніше побігла.  І бігла майже навмання. Серце калатало, долоні трохи тремтіли. 

«Що я роблю? Чого втікаю?..» — думки плутались, але ноги самі несли мене подалі.

І, як завжди, моя неуважність дала про себе знати. Я налетіла на когось — міцне плече, знайомий запах морської води й м'яти. Підвела очі.

— Софіє! — по губах я одразу прочитала, як мене окликнув Михайло Михайлович. Його обличчя було суворе, а в очах ховався ледь помітний сміх.

Я жестами вибачилась, але він вже вимовляв:

— Ти куди так? Знову бігти, щойно хтось подивився не так? — Він покрутив головою. — Скільки можна ховатись, га?

Я знітилась, опустила очі. Михайло Михайлович один із небагатьох тут, хто завжди був відвертий. Не шкодував, не жалість показував, а саме вимагав — жити, а не ховатись. До того ж він знав жестову мову, бо був тренером дельфінів.

Я жестами відповіла:

— Я просто не хочу знову пояснювати… Це важко.

Він легко торкнувся мого плеча.

— Люди різні. Але не всі однаково дурні. Дай шанс — може, здивують, — сказав він, і на його губах з'явилась ледь помітна усмішка.

Я зітхнула. Хотіла щось відповісти, та в ту мить помітила позаду знайому постать. Молодий чоловік стояв, прихилившись до поручня, ніби випадково зупинився, але я бачила — він спостерігав.

Серце боляче стиснулось.

Я поспіхом жестом попрощалась із Михайлом Михайловичем і пішла далі, ковзаючи поглядом по підлозі, уникаючи зустрічі.

Я намагалась переконати себе, що це нічого не значить. Звичайний відвідувач. Просто погляд. Просто цікавість, яка згасне, як тільки він дізнається.