2. Руслан

Тиждень пройшов непомітно. Точніше, це я нічого не помічав. Колеги весь час щось мені говорили — плани, відкриті уроки, нова система оцінювання, якась модернізація навчального процесу… Все пливло повз мене, як вода крізь пальці.

Я був там, серед них, фізично. Але думками — у зовсім іншому місці. Точніше — з нею. Дівчиною з океанаріума.

«Ну чому я не підійшов до неї?» — цей питання я програвав у голові, наче заїжджену платівку. Я ж чоловік, не хлопчисько. Але поруч із нею… Мене немов паралізувало.

«Все, досить!» — різко обірвав я себе в черговий вечір. — «На вихідних іду в океанаріум. Знайомлюсь. І крапка. Що буде — те буде».

Але перед тим, я вирішив трохи "підстелити соломку". Зайшов на сайт океанаріуму, знайшов розділ "Наша команда" й почав переглядати фото.

Думська Софія Степанівна — молодий спеціаліст. Закінчила Одеський національний університет імені Мечникова, кафедра морської біології. Пройшла стажування та практику при нашому океанаріумі.

 А поряд маленька, ніби службова, фотографія. На ній вона — серйозна, зібрана, але в очах щось таке… глибоке, неспокійне, ніби хвиля, яка ось-ось розіб'ється об берег.

«Ну хоч знаю її ім'я. Уже непогано», — подумав я, злегка заспокоївшись.

І ось субота. Знову я біля каси в океанаріумі. Смішно — дорослий чоловік, який другий раз за тиждень ходить сюди не заради риб, а заради… неї.

Я швидко обійшов знайомі зали, ловлячи поглядом кожного працівника, поки нарешті не побачив її.

Вона сиділа на лавці навпроти великого акваріума з барвистими рибами, ніби занурена у власний світ. Вітерець ледве грався її волоссям. Така тендітна, ніби з фарфору, але водночас — сильна, зібрана. В кожному її русі було відчуття впевненості й гармонії.

Я зупинився за кілька кроків.

«Ну що ж… Твій зоряний час», — подумав я, ковтаючи хвилювання.

— Софія Степанівна… — тихо покликав я.

Жодної реакції.

Я підійшов ближче, відкашлявся й повторив уже голосніше:

— Софія Степанівна!

Але вона навіть не ворухнулась. Наче не чула мене зовсім.

«Горда… Або задумалась. А може — просто ігнорує», — подумав я, але відступати не збирався.

Я підійшов до акваріума, зробив вигляд, що уважно роздивляюсь риб. В голові лунала лише одна думка: 

«Не зганьбись, будь собою».

Я "випадково" повернувся до неї:

— Скажіть, будь ласка… А що це за риба? — невимушено запитав я, вказуючи на кольорову зграйку.

Вона лише кинула на мене короткий погляд, без емоцій, без слова… І, швидко підвівшись, пішла геть.

Я залишився стояти, ошелешений.

«Що, я її злякав? Чи, може, я справді виглядаю, як маніяк?»

Зазвичай у мене ніколи не було проблем із знайомствами. Смішно сказати — я навіть вважав себе досить харизматичним. Але з нею… Все йде не так.

«Нічого не розумію… Що з нею не так? Я ж просто хотів познайомитись. Це ж не злочин». 

Я трохи нервово поправив куртку, озирнувся, ніби шукаючи підказку у поглядах оточуючих, але ніхто й уваги не звернув. Всі зайняті своїм.

«Чи, може… Це зі мною щось не те?» — ця думка раптово зіпсувала настрій ще більше.

Та ні… Раніше в мене не було проблем із знайомствами. Навпаки. Сказати б навіть — все йшло доволі легко. Підходиш до дівчини, посміхаєшся, трохи гумору — і розмова сама собою ллється.

Я ж наче нормальний… Симпатичний — ну, так мені казали. Не модель, звісно, але в дзеркало без жаху дивлюсь. Почуття гумору є, спілкування підтримати вмію.

Так, мої стосунки ніколи довго не тривали… Але, мабуть, тому що я просто ще не зустрів ту, "свою" людину. Справжню. З якою не треба буде гратись у ці безкінечні ігри, хто перший напише, хто більше зацікавлений…

Я тому й шукаю. Може трохи наївно, може вже й смішно — майже тридцять, а ще вірю в якісь збіги, долю. Але хіба це злочин?

І ось — вона. Така… Інша. Не така, як всі. Щось у ній є — і я це відчув ще тоді, біля акваріума. Але зараз… Знову все не так.

«Чорт… Може, я справді щось не так зробив?» — сумнів знову вкусив за серце.

Я стояв біля скла, вдивляючись у мерехтіння води та риб, намагаючись зібратись із думками. Але все, що крутилась у голові — її обличчя та холодна реакція.

«Треба розібратись…»

Я ще трохи постояв біля акваріума, потім повільно рушив далі, не знаючи, куди йду. Просто тинявся, загублений серед натовпу, коли раптом знову побачив її.

Вона стояла з іншим працівником. Вони говорили — точніше, вона активно жестикулирувала, а він слухав і кивав. Дивилася йому просто в обличчя, уважно.

Щось у цій сцені мене зачепило.

«Вона не говорить… Чи це випадково?» — блиснула думка.

Я дочекався, поки їхня розмова закінчиться. Чоловік пішов у протилежний бік, і я швидко пішов слідом.