1. Руслан

Сьогодні я привів свій клас на екскурсію.
Я лише хотів показати їм красу й велич океану. Цю колиску життя, де під товщею води народжуються істоти, які здаються частиною іншої реальності. Підводний світ завжди здавався мені майже космосом — невидимим, безмежним, загадковим.

Але все, як завжди, пішло не так — навіть до того, як ми зайшли в будівлю океанаріуму.

По-перше, я мав їхати з колегою. Два дорослих — тридцять два підлітки, усе більш-менш під контролем. Але мій «бойовий побратим» учора ввечері раптово «захворів» — і от я сам, серед гомінливого, невгамовного людського виводку. Їх цікавить не океан, не дивовижна будова медуз і не переливчасті хвости риб — лише фон для нових сторіз у соцмережах.

Я сидів у передньому ряду автобуса й краєм ока спостерігав за водієм. Зустрілися поглядами. Я, не кажучи ні слова, вибачився очима: «Тримайся».
Він так само лише подивився на мене — і я прочитав: «Та нічого… Це ж діти».

По-друге, екскурсію мала проводити фахівчиня з океанаріуму. Усміхнена, досвідчена, вона знала, як заворожити навіть найскептичнішу дитину історіями про морських мешканців. Але вона подзвонила сьогодні вранці — «Я захворіла, вибачте, вам доведеться самому…»

Тож я, біолог зі шкільного кабінету, опинився перед викликом розповідати про океанаріум. Я знаю багато про риб, екосистеми, харчові ланцюги — але щось підказувало, що сьогодні цей багаж знань мене не врятує.

І по-третє…

Ми зупинилися біля величезного акваріума, де плавали дрібні стайні рибки. Прозоре скло, холодна блакить води, м’яке підсвічування — і вона.
Дівчина в простому темно-сірому комбінезоні, з рукавами, закоченими до ліктів. Спершу я подумав, що вона протирає скло.
«От саме зараз? Невже це не можна було зробити в неробочий час?» — машинально промайнуло в голові, змішане з роздратуванням.

Та варто було мені трохи затримати погляд — і я побачив: вона малює щось на склі. Тонким пальцем креслить візерунки, майже не торкаючись поверхні. Її рухи плавні, відточені — ніби вона малює у повітрі. І рибки… вони повторюють цей візерунок у воді. Спершу здалося — випадковість. Але за хвилину я зрозумів — вона керує ними.

Зовсім, як диригент, що веде за собою злагоджений оркестр. Вона малює невидимі лінії — і стая відгукується. Рибки розходяться, зливаються, утворюють кола, стріли, складні фігури, і знову зникають у тіні глибини.

Я навіть забув про своїх дітей, які гуртувалися довкола, бігали, фотографували. Я бачив тільки її. І її руки.

Тонкі зап’ястки, пальці — сильні, але водночас крихкі, мов скло. Її обличчя зосереджене, замкнуте в собі. Світлий овал обличчя, губи трохи стиснуті, очі…
Очі неможливо було не помітити. Вони світилися холодною глибиною, такою самою, як за склом акваріума. Ніби вона сама — частина підводного світу, якесь створіння, вирване з морської безодні, і лише тимчасово перебуває серед нас.

Вона не зважала на шум, на людей, на дітей, на мене. Її світ складався лише з води, риб і ледь помітних ліній, які вона малювала для них.

Я продовжував проводити екскурсію. Механічно. Казав те, що знав: про види риб, про їхню поведінку, адаптацію, стайний інстинкт… Але половина моєї уваги залишалася на ній. На її рухах, на цій дивній взаємодії людини й води.

І, здається, саме в цю мить я зрозумів — сьогодні мене вразить не лише океан. 

Наступного дня у мене був вихідний.
Я мав плани — друзі давно кликали «поганяти м’яча», просто відключити голову, трохи забути про роботу, уроки, дітей, дисципліну.
Але замість цього… я знову опинився в океанаріумі.

Чому?
Я сам собі брехав, що просто люблю море, риб, що цікаво подивитись на все спокійно, без галасливих підлітків за плечима.
Ні. Я знав правду. Я хотів ще раз побачити її.

Сьогодні вона годувала дельфінів.
Я стояв осторонь, ніби випадково опинився тут, та насправді не зводив з неї очей.

Вона… вона не вимовила жодного слова. Тільки легкі рухи руками, тонкі сигнали — і дельфіни слухняно виконували її команди. Я бачив дресирувальників раніше — вони гучно кричать, свистять, розмахують руками. А вона — ні. Їхня мова була інша. Тиха, майже непомітна, як подих води.

Я спостерігав, мов зачарований. Як хлопчисько.
Як майже тридцятирічний чоловік, який раптом усвідомив, що всі його плани посипалися, бо він витріщається на дівчину, ім’я якої навіть не знає.

Я стояв, сварив себе подумки:
«Ти ж дорослий, що це за дитячі витівки?»
Але відірватися не міг.

Ніжний вітерець грався її волоссям, тонкими темно русими пасмами, які випадали з-під недбало зібраного хвоста. Вона була така… суперечлива. З одного боку — струнка, тендітна, ніби їй місце в балетній школі чи на сцені. А з іншого — у кожному її русі відчувалась сила. Неспішна впевненість, точність, зосередженість, якої так бракує багатьом дорослим.

Її руки…
Довгі, витончені, мов у скрипальки чи танцівниці. Але сьогодні вони тримали відро з рибою, кидали шматочки у воду, і водночас керували зграєю дельфінів, ніби це просто ще одна частина її — як пальці, як подих, як погляд.

Я простояв так, ховаючись у натовпі, ще добрих пів години.
І так і не наважився підійти.

Коли вона зникла за службовими дверима, я нарешті зрушив з місця.
Повертався додому, лаючи себе подумки:
«Ти маєш взяти себе в руки. Це смішно. Це взагалі несерйозно…»

Але дівчина не йшла з моєї голови. Її образ, її рухи, її очі, повні мовчазної глибини…
Я міг скільки завгодно лаяти себе — але думками залишався там, серед синіх вогнів океанаріуму. І біля неї.