У цирку (VII)

У цирку (VII)

Різдвяні канікули добігали кінця. Володя настільки легко ввійшов у родину Задорожнихих, що на перший погляд здавалося, що він є одним із. Із легкістю підтримував будь-яку розмову, не перебивав, а якщо щось не розумів, то перепитував, уточнював. І цього вечора, після повернення сестер із поїздки, з відкритим ротом слухав, як там. А там добряче припікало. Ворогам було не до свят.

‒ Ага. Й сам не гам, і вам не дам, ‒ зробив висновок від почутого з розповідей дівчат.

‒ Наші хлопці спеціально вмикали гучномовець із колядками, а самі залягали у бліндажі, ‒ ділилася Надійка. ‒ А ті звіріли. Гатили до сказу. Однаково це не зупиняло наших.

‒ А ви прямо на передову їздили? ‒ не втерпів хлопець. ‒ І ворога бачили?

‒ Темнота ти, Володю, ‒ перебив Богдан-молодший. ‒ Хто дівчат випустить на лінію вогню?

‒ От ще один досвідчений, ‒ з’язвила Віра. ‒ Ми й не мали наміру потрапити на передову.

‒ Догадуюся, з якою метою подалися в хурделицю в далеку дорогу, ‒ не змовчав брат.

‒ І з якою? – підоспіла на виручку сестрі Надійка.

‒ Дубовецькі тому причина, – випалив Богдан-молодший.

У кімнаті на якусь мить затихло. Дівчата розгублено глянули одна на одну. Рано чи пізно довелося б розкрити карти, однак у цей вечір не входило в їхні плани.

‒ І що тут дивного? ‒ порушив мовчанку Володя. ‒ Дехто сам натякав, що пора.

‒ То було до слова сказано, ‒ виправдовувався Мізинчик. ‒ Та я що? Я радий. Нарешті не одним чорнобривцем буду в дівочому квітнику.

‒ Доні, тепер уже вам не відвертітися, ‒ розпочав батько розмову. ‒ Це природний процес. Діти виростають, знаходять половинку. А якщо ще і свою, як мені вдалося, то дай Боже щастя за хвіст і вам піймати.

‒ Ага. Й так міцно тримати, як батько, ‒ щиро всміхнулася Марія.

‒ Дубовецькі ‒ гідна партія. Стільки років знайомі. Разом не один пуд солі з’їли. Дівчата, витримавши павзу, здалися. Переморгнувшись, Надійка виклала все, як на духу. Із Юрком і Олесем зустрілися, якраз ті прийшли з дозору. Побачення були недовгі. Домовилися, як тільки навідаються у відпустку, справлять заручини.

‒ О це по-нашому! ‒ зраділо вигукнув Богдан-старший. ‒ Значить, готуємося до старостів.

‒ Почекай зі старостами, любий, ‒ втрутилася у плани Марія. ‒ А як жити? Хлопці кадрові військові. Війна ж! Жінка розгублено поглядала то на чоловіка, то на дівчат.

‒ Матусю, ми вже все продумали, ‒ сестри, доповнюючи одна одну, ділилися планами. – Поки наші на фронті, ми закінчимо курси медсестер. Як тільки заручимося, то поїдемо разом. Ти ж за батьком каталася по світу?

‒ То був інший час. Не війна, ‒ зі слізьми на очах відповіла жінка. ‒ А як гімнастика? Кар’єра? Ви ж стільки праці вклали! ‒ не знаходила спокою Марія, гарячково добираючи аргументи.

‒ Відставити паніку! ‒ наказним тоном Богдан-старший вирішив поставити крапку в розмові.

‒ Для чого рвати нерви? Мо’ до того часу наші з перемогою повернуться? І в кого ви вдалися такі рішучі? ‒ чоловік із пів оберта глянув на доньок.

‒ Яке коріння, таке й насіння, ‒ відповів Богдан-молодший.

‒ Респект й уважуха, сестрички! Характер! Розгубленість відступала з облич дівчат. Насправді, вони були раді, що розмова відбулася. Мали намір поділитися з рідними новиною, але все очікували на момент. Розуміли, що, напрошуючись у поїздку, потраплять у поле зору цікавості домашніх.

‒ Тут думають годувати? ‒ видихаючи нелегку розмову, поцікавилася Віра. ‒ А то кишки марш грають.

‒ Допомагайте, ‒ відганяючи сум’яття від новини, запропонувала Марія. ‒ А то розмовою ситим не будеш.

Вона ще ніяк не могла заспокоїтися. Емоції переповнювали. Пів року, як Михайло повернувся з пекла, а тут дівчата збираються. «А може дійсно війна закінчиться й усе минеться», ‒ втішала себе жінка, накриваючи на стіл. Богдан-старший відчував хвилювання дружини. Він пам’ятає, як вона не відходила від нього, коли отримав поранення в гарячій точці. Виходила. Дзенькіт розбитої тарілки стряс повітря.

‒ Марієчко! ‒ кинувся допомагати збирати осколки. ‒ Що ти себе накручуєш? Радіймо, що діти з нами святкують. Дякуймо Богу за прожитий день.

Володя сидів за столом, мов води в рот набрав. Він прокручував сьогоднішні події. «Мабуть, і моя мама в Іспанії думає про мене, а я так рідко з нею спілкуюся. Он як тітка переймається дорослими дівчатами», ‒ мізкував гість, прислухаючись до розмови.

‒ Друже, а що ти засумував? ‒ зачепив Богдан-молодший Володю.

‒ Усе норм, ‒ відповів підліток. ‒ Як на мене, то нелегко те щастя дається.

‒ Погоджуюся. Кожен вибирає власну путь, ‒ по-серйозному заявив Мізинчик.

‒ А що наш гість сидить, мов у воду опущений? ‒ звернула увагу на хлопця й Віра.

‒ Богдасику, Володя в курсі, що в нас завтра прем’єра в цирку й ви запрошені?

‒ От забудько! ‒ ляснув по чолу Богдан-молодший. ‒ Запрошуй вже ти, сестричко.

‒ Отож нагадуємо всім: завтра о 12.00 ‒ різдвяно-новорічна прем’єра, ‒ піднялася й урочисто проказала Віра.