Розділ 36

“Коли людина, яку ти любиш, робить свій перший подих після тиші - світ починає існувати заново.”
 

Минуло більше дванадцяти годин.
Ніч розтягнулась, як рік.
Кожна хвилина - окреме пекло, у якому я жила між надією й відчаєм.
Біля палати - стілець, холодна кава, яку я так і не випила, і мої руки, що давно перестали слухатись.
Ілля ходив туди-сюди, батьки Артема сиділи мовчки, ніби боялись навіть дихати.
Ми всі чекали.
Це очікування було гірше за будь-який біль.
За вікном уже світало, коли двері палати відчинились, і вийшов лікар.
Його очі були втомлені, але вперше - спокійні.
- Стан стабільний. Він прокинеться. Може, сьогодні.
Я не пам’ятаю, як вдихнула.
Наче вперше за цілу добу.
Коли мене впустили до нього, лікар сказав тихо:
- Говоріть із ним. Навіть якщо здається, що він не чує - чує.
Я зайшла.
Палата була напівтемна.
Вікна затягнуті світлими жалюзі, апарат тихо подавав кисень, монітор блимає зеленим світлом - знак життя.
Він лежав блідий, але живий.
Його обличчя - спокійне, дихання рівне.
Я підійшла повільно, сіла на край ліжка, торкнулась його руки.
Тепло.
- Артеме, - прошепотіла я, - якщо ти мене чуєш… я тут. І нікуди не піду.
Мене трусило, але я намагалась говорити рівно.
- Ти маєш знати, що я тебе кохаю. І не пробачу, якщо вирішиш здатись. Чуєш? Ти мені ще каву винен.
Я усміхнулась крізь сльози.
Його рука стиснула мої пальці.
Слабо, ледь відчутно - але стиснула.
- Боже… - я не змогла стримати ридання. - Ти чуєш мене…
Кілька годин по тому він справді прокинувся.
Я сиділа, спершись головою на край ліжка, коли почула шурхіт.
Він поворухнувся, обережно, наче боявся розбити сон.
Я підняла голову - і зустріла його погляд.
Очі трохи каламутні від знеболювального, але живі.
Такі рідні, теплі, як завжди.
Я не змогла говорити одразу.
Голос зник, залишився лише подих.
- Гей… - він усміхнувся слабко. - Не плач. Я… живий, здається.
- “Здається”? - я ледь видихнула. - Ти мене ледь не вбив, розумієш?
- Вибач, - прошепотів він, - я просто… не встиг сказати, як сильно тебе люблю.
І тоді я заплакала знову.
Не тому, що боліло - тому, що це були перші слова, які я мріяла почути, і вони прозвучали саме тоді, коли вже перестала чекати.
Я взяла його руку, поцілувала пальці, притиснула до щоки.
- Ніколи більше так не лякай мене, чуєш?
- Спробую, - він ледве посміхнувся. - Але з тобою все завжди складно.
- Ти сам це вибрав.
- І не шкодую.
Батьки зайшли пізніше, лікар дозволив на кілька хвилин.
Мати плакала, батько стояв поруч, стискав синову руку.
Він навіть не міг говорити - просто дивився на нього, як на диво.
І я розуміла його. Бо це й було диво.
Коли вони вийшли, Артем подивився на мене.
- Ти не йдеш?
- Ні.
- Вже добу без сну.
- Не важливо.
Він закрив очі, але усміхався.
- Знаєш, коли мене накрило, я подумав лише про тебе. Не про форму, не про звання. Просто про тебе. І про те, що не можна отак… не сказати головного.
Я тихо провела пальцями по його волоссю.
- Тепер сказав.
Наступні дні минали повільно.
Я приходила щодня, приносила йому каву - тепер уже я.
Він сміявся, що лікарі забороняють, а я кажу:
- Зате серце лікує.
Він жартував, що скоро встане і втече з лікарні, бо “вже набрид цей запах спирту”.
Я лише хмикала, але в душі раділа, що він може жартувати.
Ми говорили про все - про те, що далі, про плани, про літо, яке ще не закінчилось.
І кожного разу, коли він брав мене за руку, я відчувала, що нарешті вдома.
Одного ранку, коли він спав, я сиділа поруч і просто дивилась на нього.
На ці руки, які рятують життя.
На ці губи, які колись мовчали, а тепер сказали головне.
І подумала: кохання - це не ідеальна історія. Це коли ти залишаєшся, навіть коли страшно, коли тримаєш руку, навіть якщо вона холодна і коли віриш, навіть якщо світ навколо валиться.
Я доторкнулась до його пальців, він поворухнувся, відкрив очі.
- Ти тут?
- Завжди.
Він усміхнувся - тихо, без сил, але щиро.
- Тоді я точно одужаю. Бо тепер у мене є причина.
Я схилилась і поцілувала його лоба.
І зрозуміла, що вперше за довгий час я не боюсь завтрашнього дня.
Бо цей день я зустрічаю разом із ним.