Розділ 35

“Найстрашніше - це чекати. Бо час між «ще живий» і «все буде добре» тягнеться, як вічність.”

Ми планували звичайний день.
Ні, навіть не день - мить.
Він обіцяв сюрприз. Сказав:
- Не бери завтра нічого серйозного, я все організую.
Я жартома бурчала, що сюрпризи - не моя сильна сторона, але всередині все одно хвилювалась, як дівчинка.
Він мав приїхати о десятій ранку.
Я прокинулась раніше, зробила каву, заплела косу, вибрала легку сукню.
Вперше за довгий час мені хотілося просто - жити.
А потім - тиша.
Ні дзвінка, ні повідомлення.
Минуло півгодини, потім година.
Я спробувала набрати його - “абонент поза зоною”.
Щось усередині холодніло.
Він ніколи не запізнювався. Ніколи не зникав без слів.
Я ходила по квартирі, не знаходячи собі місця.
І саме тоді задзвонив телефон.
Номер Іллі.
- Влада… - його голос був низький, неприродно серйозний. - Ти сидиш?
- Що сталося? - я вже знала, що щось не так. Просто хотіла почути це вголос, щоб перестати сподіватися.
- Пожежа на складі біля траси. Вибухнув газовий балон. Артем… він постраждав.
Мені здалося, що в кімнаті стало порожньо.
Повітря зникло.
Звук упав у безодню.
- Що… як постраждав? - прошепотіла я.
- Він вивів двох людей. Потім конструкція обвалилась. Його встигли витягнути, але… він у реанімації. Операція.
Я не пам’ятаю, як одягалась.
Як викликала таксі.
Як знову і знову набирала його номер, хоча знала - ніхто не відповість.
Лікарня зустріла холодом і запахом антисептика.
Білий коридор, бліде світло, безкінечний звук кроків.
Я бігла сходами, поки не побачила знайоме обличчя - Іллю.
Він стояв біля дверей реанімації, тримав у руках каску Артема.
Плавлений пластик, подряпини, дим.
Моє серце розірвалося навпіл.
- Де він? - ледь вимовила я.
- Там. Уже другу годину оперують.
Я дивилась на двері, за якими він.
І ніби знову бачила ту пожежу - дим, полум’я, його постать, коли він ішов уперед, навіть коли всі кричали “повернись!”.
Ілля тихо сказав:
- Він врятував хлопця, що застряг. Вже виходив, але стеля посипалась. Його накрило. Ми витягнули його одразу, але вдарило сильно…
Я слухала, але не чула.
Тільки це “вдарило сильно” пульсувало в голові.
Як лезо.
Потім я побачила їх - його батьків.
Сивий батько, руки тремтять, мати вся у чорному, ніби вже знала, чим усе закінчиться.
Вони дивились на мене з подивом і болем.
Я не знала, що сказати.
Просто підійшла ближче, сіла поруч.
Мати прошепотіла:
- Ви… Влада?
- Так.
Вона кивнула, потім схопила мене за руку.
- Дякую, що прийшли. Я не знаю, що він для вас значить, але для нас він… він життя.
Я не витримала - сльози потекли самі.
Не від безсилля, а від любові, що душила.
Ми сиділи втрьох у коридорі.
Година. Дві. Три.
Кожен звук, кожен рух медсестри здавався сигналом.
У голові крутились лише його слова:
“Я не хочу нічого, крім бути поруч.”
І тепер я не знала, чи він зможе бути поруч знову.
Я вийшла на балкон для персоналу, щоб вдихнути повітря.
Пахло літом і хлоркою.
Небо було тихим, ніби боялось порушити цей тонкий баланс між життям і смертю.
Я стояла, тримаючись за поручень, і думала:
як можна дихати, коли половина тебе зараз дихає через апарат?
Коли я поверталась до відділення, зустріла Іллю.
Його очі були червоні.
- Ще йде операція. Кажуть, є шанси. Але важко.
Я кивнула, не знаходячи слів.
Мене трясло.
В голові звучали його сміх, його “доброго ранку”, запах кави, його губи, коли він питав “можна тебе поцілувати?”.
Я чіплялась за ці спогади, як за рятівний круг.
Коли з операційної вийшов лікар, час зупинився.
Я не пам’ятаю, як піднялась.
- Він живий, - сказав лікар. - Але стан важкий. Ми зробили все, що могли. Наступні години - найважливіші.
Його мати зойкнула, схопилася за серце.
Я просто стояла.
Живий. Це єдине, що мало сенс.
Мені дозволили побачити його на хвилину.
Я зайшла тихо, боячись зробити крок.
Палата - напівтемна, гул апаратів, миготіння монітора.
Він лежав, підключений до трубок, обличчя бліде, руки в бинтах.
Мій сильний, гордий Артем.
Я сіла поруч, торкнулась його пальців.
- Ти ж завжди казав, що не боїшся вогню, - прошепотіла я. - Але я боюсь без тебе. Тому, будь ласка… борись.
І тоді я вперше за довгий час заплакала по-справжньому.
Без сорому, без контролю.
Бо любов - це не про силу.
Це про те, що тебе ламає, але ти все одно залишаєшся.
У коридорі знову засвітало.
Батьки сиділи поруч, Ілля приніс каву, я не могла пити.
Усе всередині було порожнім.
Я дивилась на двері його палати і шепотіла подумки:
“Тільки виживи. Я на все згодна, тільки виживи.”
Мені здавалось, що цей світанок ніколи не настане.
Що я застрягла у вічності між “ще” і “вже ні”.
І, можливо, саме в ту ніч я зрозуміла, що кохання - це не лише тримати за руку,
а й молитися, щоб ця рука знову стиснула твою.