Розділ 34

“Щастя не приходить із феєрверками. Воно тихе. Пахне кавою і руками людини, яку ти нарешті не боїшся тримати.”

Після того вечора я майже не спала.
Сиділа на ліжку, дивилась у темряву, а серце билося так, ніби всередині прокинулась весна.
Мені було страшно.
Не від того, що сталося, - від того, що могло повторитися.
Я пам’ятала наш перший поцілунок, ту тишу після нього, коли він замкнувся, збрехав, відштовхнув.
І тепер, коли все виглядало справжнім, я боялась - а раптом знову?
Але зранку він прийшов.
Я саме виходила з під’їзду, закутана у пальто, з телефоном у руці, коли побачила його.
Він стояв, тримаючи два стаканчики кави, усміхнений, розкутий, теплий.
- Доброго ранку, - сказав він.
- Ти… рано.
- А ти запізно, - відповів, подаючи каву. - Без цукру, з ванільним сиропом.
Я засміялась.
- Ти що, шпигун?
- Просто пам’ятаю важливе.
І тоді він нахилився і легко, майже невідчутно, поцілував мене в щоку.
Не питаючи дозволу. Не пояснюючи.
Просто - як щось природне.
І цей короткий поцілунок розтопив усі мої страхи.
Він ішов поруч дорогою на роботу, говорив щось про хлопців, про новий виїзд, про каву, яка “занадто гаряча, як ти”, - і я сміялась.
Сміялась так, як давно не сміялась.
Так минув день. Потім - тиждень.
А потім - місяць.
І щоранку він зустрічав мене біля під’їзду.
Кава - як ритуал.
Його рука - поруч, іноді торкалась моєї, ненароком.
Його голос - спокійний, теплий, ніби весь світ став безпечним місцем.
Іноді після роботи ми гуляли містом.
Він любив тримати мене за руку, коли переходили дорогу.
Я любила, як він дивився на мене - не з бажанням, а з ніжністю, що гріла глибше, ніж будь-який дотик.
Ми цілувались - тихо, просто, без поспіху.
У парку, на лавці, біля його машини, коли ніхто не бачив.
І кожен раз я відчувала, як у мені тане лід.
Колеги давно все помітили.
Марта першою підколола:
- О, бачу, пан командир тепер не лише пожежі гасить, а й серця підпалює.
Я тільки кидала на неї серйозний погляд, але всередині не могла не усміхатись.
Бо так, мабуть, воно і було.
З Артемом усе стало… легко.
Без страху, без масок, без пояснень.
Він не вимагав нічого. Не питав, куди я йду, не контролював.
Просто був.
І від цього “просто” мені хотілося жити.
Одного вечора він запросив мене на пікнік.
Ми виїхали за місто, знайшли галявину біля річки.
Трава пахла літом, сонце ховалось за горизонтом.
Він розстелив плед, дістав щось із термоса, хліб, фрукти.
Я сиділа поруч, босоніж, і думала: ось воно, щастя.
Без пафосу, без сцен, просто він і я, і вода, і тепле повітря.
- Ти змінився, - сказала я.
- Я просто став собою, - відповів він. - Без форми, без маски.
- А якщо завтра все зникне?
- Не зникне. Бо я цього більше не дозволю.
Він узяв мою руку і притулив до губ.
І мені стало так спокійно, як не було ніколи.
З кожним днем я помічала, як тремтіння всередині зникає.
Як я перестаю чекати, що щось піде не так.
Як зникає оця внутрішня настороженість, яку я носила роками.
І одного ранку я зрозуміла: я його кохаю.
Не як колись - із божевільною пристрастю й болем.
А по-справжньому - спокійно, свідомо, вдячно.
Я кохаю його не за те, що він рятує інших.
А за те, що навчив рятувати мене.
Він це відчув, навіть без слів.
Того дня, коли я просто поклала голову йому на плече, не кажучи нічого.
Ми сиділи в машині, слухали радіо, і він тихо сказав:
- Знаєш, я ніколи не думав, що щастя - це просто коли ти поруч.
Я всміхнулась.
- Ти романтик.
- Ні, - відповів він, - я просто закоханий.
І я не сперечалась. Бо вперше за довгий час - це було взаємно.
Іноді любов не потребує вогню.
Вона приходить тоді, коли ти навчився не боятись світла.