Розділ 33 (Артем)

“Коли втрачаєш людину, розумієш: не тиша страшна. Страшно, коли ні з ким її розділити.”

Після того, як Влада пішла з нашої частини, все стало ніби сірим.
Робота, кава, виїзди - усе йшло, як годинниковий механізм, без збоїв, без життя.
Хлопці жартували, новачки метушились, місто палало і знову затихало, а я просто… існував.
Її відсутність відчувалась навіть там, де вона ніколи фізично не стояла.
У кабінеті - тиша була інша, важча.
На виїздах - не вистачало її голосу, її різкого “ну, Кравченко, може, вже досить геройствувати?”.
Навіть у пресрелізах - її стиль, її жарти між рядків.
Я злився на себе.
На свою гордість, на свої дурні страхи, на те, що тоді, після корпоративу, я не пішов за нею.
Що дозволив ситуації виглядати так, ніби в мене дійсно є “наречена”.
Хоча Таня була лише черговою помилкою моїх батьків, які все ще думали, що життя - це список правил і обов’язків.
Після тієї масштабної пожежі, коли я побачив Владу знову - чорну від диму, з втомленими очима, але живу, справжню, - у мені щось клацнуло.
Я зрозумів, що не можу більше дивитись на неї здалеку.
Що хочу не просто знати, де вона, - а бути поруч.
Її спокій тоді був як холодна вода на опіки.
Вона стояла рівно, слухала, відповідала коротко, але її тиша кричала гучніше за будь-які слова.
І я відчував: якщо не скажу нічого зараз - втрачено назавжди.
Але вона пішла.
Як завжди - гордо, спокійно, красиво.
І я залишився з попелом у грудях.
Після того дня я почав з’являтись у її частині.
Спочатку - під приводом перевірок, потім - просто так.
Я знав, що виглядаю смішно.
Навіть хлопці жартували:
- Командир, у вас, бачу, нове “службове завдання”?
Я тільки відмахувався, але всередині кожна зустріч із нею була як подих після довгого занурення.
Вона трималась холодно, навіть трохи іронічно.
Її сарказм був, як щит - тонкий, блискучий, але я бачив, що під ним ховається щось м’яке, вразливе.
Я терпів.
Не тиснув, не вимагав, не виправдовувався.
Просто був поруч.
Приносив каву, допомагав, чекав.
Бо зрозумів: з нею по-іншому не можна. Її не можна “повернути” - її можна тільки заслужити.
Коли вона погодилась на каву в день свого народження, мені здавалось, що серце просто вибухне.
Я готувався, як перед важливою операцією.
Сто разів прокручував у голові, що скажу, як подивлюсь, чого торкатись не варто.
А потім просто сів навпроти неї - і все зникло.
Її очі, її руки, як завжди, рухались швидко, нервово.
Вона намагалась бути спокійною, але я бачив - усередині у неї буря.
І коли сказав ті слова про шанс, я навіть не сподівався, що вона залишиться.
Але вона не пішла.
Вона слухала.
І це вже було більше, ніж я заслуговував.
Коли вона сказала “мені треба подумати”, я кивнув, але в душі хотів просто впасти перед нею на коліна.
Бо я знав: це не “ні”. Це - “дай мені час”.
Після тієї зустрічі я почав жити її ритмом.
Не чекав дзвінка - просто з’являвся.
Не з квітами, кавою, її улюбленою, із сиропом.
Не з гучними словами, а з дрібницями.
Бо саме дрібниці, як я зрозумів, будують усе.
Я чекав.
І вона поступово почала відтавати.
Посміхалась частіше, дивилась довше.
Іноді навіть кидала ті свої шпильки, які я колись сприймав як напад, а тепер - як знак життя.
Я бачив, як вона бореться сама з собою.
І не квапив.
Бо боявся, що один необережний крок - і вона знову сховається.
Початок літа приніс тепло, запах акації і її сміх.
Ми гуляли після роботи, сиділи на лавках біля річки, їли морозиво, ходили в маленькі кафе, де ніхто нас не знав.
Я говорив менше, ніж хотілось, бо кожне її слово було для мене музикою.
Вона сміялась, іноді раптом замовкала, дивилась кудись у небо - і я не питав, про що вона думає.
Просто сидів поруч.
Іноді вона брала мою руку, ніби випадково, коли переходила дорогу.
І це “випадково” було для мене всім.
1 червня. я запам’ятав до дрібниць.
Теплий вітер, запах бузку, її блакитна сукня, легкий плетений светр на плечах.
Ми гуляли містом, потім зайшли у невелике кафе, де вона замовила лимонад і пиріг з яблуками.
Вона виглядала щасливою.
А я не міг відвести погляду.
Думав лише про те, як довго йшов до цього вечора.
Коли ми повертались, вже сутеніло.
Ми йшли повільно, мовчки.
Її волосся розвівав вітер, і мені хотілось просто взяти її за руку, але я боявся злякати цей крихкий спокій.
Біля її під’їзду ми зупинились.
Вона підняла погляд - тихий, довірливий.
- Дякую за вечір, - сказала вона.
- Це я дякую, - відповів я.
Тиша.
Між нами лишалося всього кілька сантиметрів.
І тоді я запитав:
- Можна тебе поцілувати?
Вона подивилась прямо в очі.
І замість відповіді - ледь помітно кивнула.
Я торкнувся її щоки спершу обережно - ніби боявся, що вона розтане.
Її шкіра була тепла, дихання - коротке.
Коли наші губи зустрілись, усе навколо зникло.
Ні міста, ні шуму, ні часу.
Це був не пристрасний поцілунок - не такий, від якого горить усе.
Це був поцілунок із тишею всередині.
Коли в ньому - вдячність, пробачення, і трохи страху.
Вона відповіла мені так само тихо, обережно, ніби пробувала новий смак, який боялась втратити.
Її пальці торкнулись мого коміра, і цей дотик був тепліший за будь-які слова.
Я відчув, як у мені розсипається напруга останніх місяців.
Як нарешті зникає оте “якби”.
Як уперше за довгий час я просто дихаю - і це дихання спільне.
Ми відступили одне від одного, але не відпустили погляд.
Вона усміхнулась.
- Це небезпечно, Артеме, - прошепотіла.
- Я звик працювати з небезпечним, - відповів я.
І вона тихо засміялась - тим самим сміхом, який я колись втратив.
І зрозумів: тепер я зроблю все, щоб більше ніколи його не загубити.
Бо справжнє полум’я - не те, що спалює, а те, що гріє навіть після довгої темряви.