Розділ 32

“Іноді треба не чекати, що хтось постукає у двері твого серця - іноді треба відчинити їх самій.”

Ранок почався незвично тихо.
Місто, ніби зморене нічним дощем, ще не прокинулось.
Я сиділа біля вікна з чашкою кави, дивилась, як сонце пробивається крізь хмари, і думала лише про одне: настав час перестати ховатись.
Вночі я довго крутилась у ліжку, перебираючи всі “за” і “проти”.
Скільки разів я вже намагалася втекти від нього?
Скільки разів казала собі “досить”, а потім ловила себе на тому, що шукаю його у натовпі?
Скільки разів переконувала себе, що зможу без нього, і все одно дихала його іменем?
Цього разу я не хотіла рішень.
Я хотіла ясності.
Я взяла телефон, відкрила його чат - і довго просто дивилася на останнє повідомлення.
Воно було коротке: «Я чекатиму.»
Я написала:
«Давай зустрінемось сьогодні. Без пафосу, без минулого. Просто поговоримо.»
Пальці тремтіли, коли натискала “надіслати”.
І одразу стало легше.
Бо, як би не склалось - я нарешті перестала мовчати.
Ми зустрілися ввечері.
Місце вибрала я - тихий парк біля набережної, де завжди пахло кавою з пересувної кав’ярні й весняною сирістю.
Там не було натовпу, тільки ми, дерева, вода і кілька перехожих із собаками.
Він прийшов раніше.
Стояв біля лавки, руки в кишенях, дивився на ріку.
Коли я підійшла, усміхнувся ледь помітно, без звичних нервових жестів.
- Думав, не прийдеш, - сказав він.
- Я теж, - відповіла я. - Але прийшла.
Ми сіли.
Тиша між нами була вже не напруженою, як колись, а спокійною.
Ніби обидва нарешті втомились воювати.
- Я думав про нас, - почав він. - Про те, як усе пішло шкереберть.
- Я теж, - сказала я. - І дійшла висновку, що, мабуть, ми обидва тоді не були готові.
- Можливо, - кивнув він. - Але я зараз не хочу повертати минуле. Я хочу почати заново. Без обіцянок, без тиску. Просто спробувати бути поряд.
Я мовчала, слухала, як вода б’ється об берег, і відчувала, як із кожним його словом у мені щось тане.
Він говорив не так, як колись - без упевненості начальника, без холодного тону.
Просто як чоловік, який нарешті зрозумів, чого хоче.
- Ти не розумієш, - сказала я. - Це не так просто. Я досі боюсь.
- Я знаю.
- Бо якщо знову все зламається - я не впораюсь.
- Ти впораєшся. Бо ти - Влада. Та, яка йшла через дим, через біль, через усе.
Його слова прозвучали майже як молитва.
І я відчула, як щось у грудях стискається - не від болю, а від того, що мене вперше за довгий час розуміють.
Ми сиділи довго.
Він розповідав, як змінив частину, як перестав дозволяти батькам втручатись у своє життя, як нарешті купив будинок біля міста - “там, де тихо, але все поруч”.
Я слухала і ловила себе на тому, що мені цікаво.
Не з ввічливості - справді цікаво.
- А ти? - запитав він. - Як тобі зараз?
- Я живу. Навчаюсь дихати без постійного контролю.
- І як успіхи?
- По-різному. Є дні, коли все легко, а є - коли хочеться втекти.
- Куди?
- Не знаю. Головне - щоб від себе не тікати.
Він усміхнувся.
- От тому я й не міг тебе забути.
Десь неподалік почало сутеніти.
Над річкою запалили ліхтарі, і світло відбивалось у воді золотими лініями.
Ми мовчали - але це було гарне мовчання.
Те, де не треба нічого доводити.
Він подивився на мене.
- Я не хочу тиснути. Просто хочу бути поруч. Хоч би як. Хоч би де.
Я вдихнула.
І раптом зрозуміла: він справді не прийшов повертати старе - він прийшов почати нове.
І, можливо, вперше я була готова спробувати.
- Я не обіцяю нічого, - сказала я. - Але давай просто… не будемо тікати.
- Домовились.
Він подав мені руку.
Я взяла.
І це був не той дотик, у якому іскри й хаос.
Це був дотик двох людей, які нарешті навчилися цінувати спокій.
Коли ми йшли до метро, повз нас проходили люди з кавою, діти сміялися, повітря було свіже й трохи вологе.
І я подумала: може, щастя - це не великі сцени й поцілунки під дощем.
Може, це коли ти просто йдеш поруч і відчуваєш, що тобі більше не треба тікати.
Удома я поставила телефон на беззвучний режим, зробила собі чай і сіла біля вікна.
Місто знову спало.
А я вперше за довгий час відчула, що теж можу.
Бо коли перестаєш боятись минулого - нарешті з’являється майбутнє.