Розділ 31

“Найгірше - коли серце вже вирішило, а розум ще бореться.”

Коли я повернулася додому після кави з Артемом, місто вже спало.
Вікна навпроти світилися тьмяно, ліхтарі відкидали на асфальт довгі плями світла, а дощ дрібно стукав по підвіконню.
Я поставила сумку, зняла пальто і просто сіла біля вікна.
Не вмикала світло. Не хотіла ламати тишу.
Пальці все ще пахли кавою, яку ми пили разом.
І від цього запаху всередині щось щеміло.
Ніби час на секунду відмотався назад - туди, де все ще було “можливо”.
Я дивилася на вулицю і не могла зрозуміти, чого більше - страху чи надії.
Страху, що все повториться.
Надії, що цього разу - ні.
Я взяла телефон, гортала стрічку без сенсу.
Друзі постили квіти, котів, вино, весну.
А я - порожня.
Марта написала перша:
«Імениннице, ти де пропала? Святкуєш хоч трошки?»
Я відповіла:
«Була на каві.»
«О, романтично. З ким?»
«З Артемом.»
І навіть через екран я відчула, як її очі округлились.
«Ти серйозно? Той самий Артем?»
«Так.»
«І що він хотів?»
«Все пояснити. І… шанс.»
Минуло дві хвилини тиші, потім прийшло:
«Владо, ти його ще любиш?»
Я не відповіла. Просто відклала телефон.
Бо не знала.
А може - знала, але боялась сказати це вголос.
Я зробила чай і знову сіла біля вікна.
Десь унизу повільно проходив чоловік із собакою, за вікном цокали краплі, і все навколо було таке звичне, буденне.
Тільки в мені - буря.
Його слова крутилися в голові, як заїжджена пісня:
“Я не прошу вибачення. Я прошу шанс.”
Скільки разів я мріяла почути це?
І тепер, коли він це сказав, я не знала, що робити.
Бо, мабуть, частина мене вже навчилася жити без нього.
А інша - так і не змирилася.
Я боялася.
Боялася, що знову віддамся цьому почуттю, а потім залишусь із порожніми руками.
Боялася, що він знову злякається.
Що я знову повірю - і знову впаду.
І водночас… мені хотілось вірити.
Бо коли він дивився на мене сьогодні - там не було гри.
Лише правда. І, можливо, трохи каяття.
Близько опівночі подзвонила Марта.
- Я знала, що не засну, поки не поговорю з тобою, - почала вона без “привіт”.
- Я теж не сплю.
- І що ти відчуваєш?
Я мовчала. Потім сказала:
- Наче я стою на тонкому льоді. І не знаю, чи зробити крок - чи краще лишитись.
Вона видихнула у слухавку.
- Знаєш, у цьому й є суть життя. Ми ніколи не знаємо, трісне лід чи витримає. Але якщо стоїш надто довго - замерзнеш.
Я усміхнулась.
- Мудро.
- Я просто реалістка. Ти його кохаєш?
Я заплющила очі.
- Якщо чесно… не знаю, чи це ще любов, чи просто звичка пам’ятати.
- А коли він поряд, що відчуваєш?
- Що мені важко дихати. І водночас - ніби знову живу.
Марта замовкла на кілька секунд.
- Це й є любов, Владо. Не обов’язково легка чи правильна. Але справжня.
Після дзвінка я довго сиділа, слухала тишу.
Потім відкрила шухляду, дістала ту саму фотографію, яку він подарував.
На ній я сміялась - легко, щиро, по-справжньому.
І вперше за довгий час захотіла знову бути тією дівчиною.
Не втомленою, не закритою, не обпеченою - а живою.
І, мабуть, десь у глибині я знала: це можливо.
Але для цього треба знову відкрити двері.
Я вийшла на балкон.
Дощ уже вщух. Повітря було свіже, пахло мокрим асфальтом і майбутньою весною.
Десь у далечині горіли вогні міста - маленькі, як надії, що ще не згасли.
Я стояла босоніж, відчуваючи холодну плитку під ногами, і думала:
а що, якщо дати цьому шанс? просто шанс, без обіцянок і страху.
Може, не для нього - а для себе.
Бо, можливо, справжнє прощення - це коли ти не дозволяєш минулому керувати теперішнім.
Я вдихнула, повільно, глибоко.
В повітрі ще відчувався дощ. І десь на його смак змішався кавовий аромат - той самий, що залишився на його пальцях.
І я зрозуміла: як би я не намагалась відпустити, частина мене все одно йде за ним.
І, можливо, цього разу я не повинна тікати - просто дозволити собі не боятись.