Розділ 30

“Є дні, коли світ ніби стихає, щоб ти нарешті почула не інших - а себе.”

Мій день народження завжди приходив непомітно.
Без гучних свят, без кульок і тортів.
Я ніколи не любила цього дня - не тому, що старію, а тому, що він завжди нагадував: час іде, а я все ще не там, де хотіла бути.
Цього року я взагалі не планувала нічого.
Просто робота, як завжди.
Колеги привітали зранку - хтось приніс тістечка, хтось жарти, хтось навіть квіти в горщику («щоб не зів’яли, як ті троянди, що нам хлопці дарують»).
Я посміхалася, дякувала, і намагалася не думати про те, що всередині - пусто.
Близько шостої я вже збиралась додому.
На вулиці моросив дощ, пахло мокрим асфальтом і кавою з автомата.
Я вдягла пальто, намотала шарф і вже хотіла натиснути кнопку ліфта, коли почула знайомий голос:
- Вітаю з днем народження.
Я обернулась.
Він стояв біля дверей, у цивільному, без форми.
В руках - невеликий паперовий стаканчик і біла коробка з кондитерської.
- Ти звідки знаєш? - запитала я.
- Від людей, які не вміють тримати язик за зубами, - відповів він з усмішкою. - Я ж теж колись працював тут.
Я зітхнула.
- Артеме, не варто.
- Варто, - сказав він спокійно. - Просто вип’ємо кави. Нічого більше.
Його тон був настільки тихий і щирий, що сперечатись не хотілося.
Я вагалась. Але зрештою кивнула.
Ми сіли в маленькому кафе неподалік.
Там завжди пахло ваніллю і теплим хлібом, і я подумала, що, мабуть, краще місця для складних розмов не знайти.
Він поставив переді мною стакан із латте, сам узяв чорну без цукру.
- Ти виглядаєш спокійною, - сказав він.
- Це називається “втомилась”.
- Від чого?
- Від спроб усе контролювати.
Він кивнув.
- Ти завжди була така. Сильна, вперта. І, мабуть, саме це мене колись і зачепило.
Я підняла погляд.
Його очі були серйозні, майже ніжні.
Без маски, без того службового холоду, яким він колись прикривався.
- Владо, - почав він, - я знаю, що не маю права нічого вимагати. Але хочу, щоб ти знала: я шкодую. Про все.
Я мовчала, лише слухала.
- Я шкодую, що мовчав, коли мав говорити. Що дозволив іншим вирішувати за мене. Що не став поруч, коли тобі було важко.
Його голос злегка тремтів. Не від страху - від чесності.
- Я думав, що так буде правильно. Що не маю права втягувати тебе у своє життя, поки не розберусь із собою. Але тепер розумію, що саме цим я тебе й втратив.
Я зробила ковток кави, щоб приховати, як мене трусить.
Смак був гіркий. Як і ця правда.
- Артеме, - сказала я тихо, - ти говориш так, ніби хочеш усе повернути.
- Бо хочу.
Між нами повисла тиша.
Така густа, що навіть музика в кав’ярні зникла десь на задньому плані.
- Я не можу зробити вигляд, що нічого не було, - сказала я. - Ти ж сам мене відштовхнув. Ти збрехав, що у тебе є наречена.
- Я не збрехав. Я сказав те, що тоді було простіше сказати, ніж пояснювати.
- Простота - це не чесність.
Він зітхнув.
- Знаю. І саме тому я тут. Бо хочу бути чесним.
Він дістав із кишені невеликий конверт і поклав на стіл.
- Це не подарунок. Це - спогад.
Усередині була фотографія.
Я, він і хлопці після тієї самої виставки, коли ми вперше працювали разом.
Я сміялась, він стояв поруч, трохи позаду, і дивився саме на мене.
- Тоді я вже все відчував, - сказав він. - Просто не визнавав. І тепер не хочу більше тікати.
Я дивилась на фото і відчувала, як серце стискається, мов хтось торкається старої рани.
- Ти вчасно згадав, - сказала я з іронією.
- Можливо, запізно. Але я все одно прийшов. Бо хочу, щоб ти знала - я не переставав думати про тебе.
Його слова звучали спокійно, але в кожному - стільки тепла, що мені стало страшно.
Бо я знову почала відчувати.
Ми сиділи довго.
Розмова текла повільно, як весняна річка після льоду.
Він розповідав, що нарешті вирішив жити так, як хоче, що більше не слухає батьків, що змінив графік, аби мати час на себе.
Я слухала і ловила себе на тому, що знову хочу вірити.
А потім він просто сказав:
- Я не прошу вибачення. Я прошу шанс. Один. Якщо ні - я зникну. Назавжди.
Я мовчала.
Зсередини все крутилось, як карусель.
Минуле, теперішнє, погляд, голос - усе змішалось.
Я видихнула.
- Артеме, мені треба подумати.
Він кивнув.
- Я чекатиму. Стільки, скільки треба.
Він усміхнувся - тихо, без пафосу, просто.
Потім підвівся, залишив гроші за каву і вийшов.
Я сиділа ще кілька хвилин, дивилась на фото і не знала, плакати чи сміятись.
Бо іноді любов повертається саме тоді, коли ти перестаєш її чекати.
Але питання в тому - чи зможеш ти впустити її вдруге, якщо колись обпеклась.