Розділ 29

“Навіть коли серце розбите - воно все одно пам’ятає шлях до того, хто колись його тримав.”

Минув ще місяць.
Квітень повільно розпускався, як тюльпани біля адміністративної будівлі.
Повітря стало м’якшим, сонце - теплішим, але в мені все ще було прохолодно.
Я ніби жила у двох світах: у зовнішньому - працювала, жартувала, відповідала на дзвінки; у внутрішньому - ніяк не могла розібратись.
Артем з’являвся постійно.
Спочатку - випадково. Потім - занадто часто, щоб назвати це випадковістю.
То прийде у відділ «порадитись із Мельником», то занесе документи, які й без нього могли передати, то просто чекатиме біля виходу, ніби між іншим проходив повз.
І кожного разу, коли я його бачила, у мені все змішувалось.
Серце підстрибувало, як колись, але відразу ж хтось усередині стискав його холодною долонею: не довіряй, не починай, не знову.
Одного вечора я вийшла з роботи пізніше, ніж зазвичай.
Небо вже потемніло, на тротуарі блищала вода після дощу.
Я натягнула капюшон, дістала навушники - і побачила його.
Стоїть біля машини, спершись на дверцята, руки в кишенях.
- Ти переслідуєш мене? - сказала я, не стримавши посмішки.
- Може, - відповів спокійно. - А може, просто мені не вистачає розмов із тобою.
- Ми вже все сказали, - зітхнула я.
- Ні. Ми все обірвали. Це різне.
Його голос був тихий, але впертий.
І мені стало страшно не через нього - через себе.
Бо я знала: якщо він ще раз зробить крок ближче, мені буде важко стояти на місці.
- Артеме, - сказала я, - давай не будемо ускладнювати.
- А ми хіба колись спрощували? - усміхнувся він.
Я не змогла відповісти. Бо, чорт забирай, він мав рацію.
Він проводив мене до метро.
Ми майже не говорили.
Тільки іноді він кидав короткі фрази - про роботу, про нову техніку, про те, що скоро літо.
Я кивала, слухала, але половина мене весь цей час кричала: не звикай знову!
На прощання він сказав:
- Я не зупинюсь, поки ти не подивишся на мене так, як колись.
Я тоді ледь не засміялась від розпачу.
- Проблема в тому, що колись уже не повертається.
- Ти впевнена?
- Так.
- Я - ні.
І він пішов.
А я стояла на сходах метро, дивилась йому вслід і не знала, що більше відчуваю - злість чи ніжність.
Так минули ще кілька тижнів.
Він з’являвся то на роботі, то після.
Приносив каву «випадково», залишав на столі флешку з документами, хоча міг надіслати поштою.
Одного разу навіть підкинув під двері маленьку коробочку - всередині був брелок у формі літери «В».
Без записки, без підпису. Але я знала.
Колеги почали піджартовувати.
- Та що, начальник із попередньої частини, мабуть, не може забути нашу Владу, - сміялись хлопці.
Я тільки посміхалась.
Але всередині все гуділо, як пожежна сирена.
Він став частиною мого дня.
Як фон. Як тінь, яка завжди поруч.
І я не знала, як із цим бути.
Ввечері, коли я залишалась одна, думки не давали спокою.
Чому тепер? Чому після всього?
Коли я готова була пробачити - він мовчав.
Коли я нарешті навчилась жити без нього - він повернувся.
І найстрашніше було те, що я не могла сказати, що не хочу його бачити.
Бо хотіла.
Одного дня він прийшов у кабінет, коли я саме пила каву.
- Якщо ти плануєш знову перевірку, - сказала я, - попереджаю, у нас уже все в порядку.
- Не перевірка. Просто… хотів побачити, як ти.
- Ти мене лякаєш, - усміхнулась я, ховаючи втому за жартом. - Ще трохи і почну думати, що ти справді романтик.
- А ти думала, я - хто?
- Командир із холодним серцем.
- Я таким був. Поки ти не з’явилась.
Я зупинилась.
Його голос звучав спокійно, але в ньому було стільки щирості, що мені довелось відвести погляд.
- Не треба, - сказала я. - Це нічого не змінить.
- Може, і не змінить. Але я більше не хочу мовчати.
І він вийшов, залишивши мене з тремтячими руками й серцем, що калатало, як тоді, коли вперше почула сирену.
Вночі я довго не могла заснути.
Дивилась у темряву, слухала, як вітер б’ється у вікно.
І думала: що, якщо він справді змінився? Що, якщо цього разу все інакше?
А потім сміялась сама із себе - гірко, майже тихо.
Бо знала, що навіть якщо змінився - я вже не та.
Між нами пройшло стільки мовчання, що тепер будь-яке слово здається запізнілим.
Але, можливо, іноді навіть запізнені почуття мають право прийти.
І я заснула з цією думкою, не знаючи - боюся я більше його чи себе.