Розділ 28

“Іноді ми ховаємося не від людини, а від того, ким самі стаємо поруч із нею.”

Минув тиждень після тієї пожежі.
Життя знову входило у звичний ритм: робота, звіти, кава, короткі жарти колег.
Наче нічого не сталося.
Але іноді, коли я йшла коридором, у голові виринав його голос: «Може, потім?»
І я ловила себе на тому, що відповідаю подумки - «Нема вже потім».
Березень повільно переходив у квітень.
Повітря ще холодне, але сонце вже гріє.
На підвіконнях з’явилися перші тюльпани у банках - хтось із наших дівчат вирішив, що так “буде веселіше”.
Мабуть, і справді було.
Хоча мені чомусь у цьому кольорі відчувалась не веселість, а прощання.
Того ранку все було, як завжди.
Я прийшла трохи раніше, зробила каву, відкрила ноутбук.
В кабінеті пахло м’яко - кавою, принтером і свіжими папками.
Я саме перевіряла матеріали для звіту, коли в двері постукали.
- Можна?
Я підняла очі. І серце пропустило удар.
Артем.
- Доброго дня, - сказав він спокійно, офіційним тоном. - Я до капітана Мельника.
Його голос був рівний, але очі - ні.
У них промайнула та сама напруга, знайома до болю.
Тільки тепер я знала, як її сховати.
- Капітан на нараді, - відповіла я сухо. - Можете почекати тут.
Він кивнув. Зайшов.
Сів на стілець навпроти.
Мовчання розтяглося, як нитка, яку боїшся порвати.
Я намагалася поводитись спокійно: друкувала, робила вигляд, що зайнята.
Але відчуття його присутності було, як електричний струм у повітрі.
Наче всі звуки навколо стали глухішими, окрім його дихання.
- Ти тут давно? - запитав він.
- З того моменту як покинула твою частину, - коротко відповіла.
- Звикла?
- Так. Люди хороші.
- Це добре, - сказав він тихо, дивлячись кудись у вікно.
- Тепер тобі спокійніше, що я не “ризикуватиму”? - не втрималась я, з легкою іронією.
Він усміхнувся, ледь-ледь.
- Я ніколи не був спокійний, коли мова про тебе.
Я вдихнула. Глибоко.
І змусила себе не реагувати.
Не починай. Не зараз. Не знову.
Ми мовчали.
За вікном хтось сміявся, пролітала машина, сонце пробивалось крізь жалюзі.
І мені на секунду здалося, що це якийсь дивний сон, де все як раніше, але не так.
Він дивився на мої руки. На той самий перстень із тонким каменем, який я носила завжди.
- Ти схудла, - сказав він нарешті.
- Мабуть, робота, - знизала плечима.
- Або безсоння.
Я не відповіла. Бо, мабуть, обидва варіанти були правдою.
Через кілька хвилин двері відчинились, і зайшов капітан Мельник - привітався, потиснув Артемові руку.
Вони обмінялися короткими фразами про роботу, документи, техніку.
Я сиділа осторонь, слухала, робила вигляд, що зосереджена на моніторі.
- Влада, - звернувся до мене Мельник, - ти ж потім відредагуєш повідомлення для сайту?
- Так, звичайно.
- Добре. Артем, залишайся, зараз я ще принесу акти.
Мельник вийшов.
Ми знову залишилися вдвох.
- Ти ж розумієш, що я прийшов не через Мельника, - сказав він.
Я підняла очі.
- А дарма.
Він усміхнувся куточком губ.
- Я хотів побачити тебе.
- Навіщо?
- Просто хотів.
Я мовчала.
В голові бились дві думки: “скажи, що це не має сенсу” і “просто дозволь собі відчути хоч щось”.
- Артеме, - сказала я нарешті, - ми ж домовились, що все закінчилось.
- Ти домовилась. Я - ні.
Мені стало важко дихати.
Я відвела погляд.
Він підвівся, підійшов ближче - не впритул, але досить, щоб відчути запах диму, що ще залишився на його куртці.
- Я не прошу нічого, - сказав він. - Просто дай мені знати, що ти щаслива.
Я видихнула.
- Я намагаюся.
Він кивнув.
- Я бачу. Ти сильна. Завжди була.
І саме це було найболючішим - що він казав це не як комплімент, а як прощання.
Мельник повернувся, і ми обоє миттєво відійшли - кожен на свою сторону.
Обговорили документи, підписи, якісь дрібниці.
Усе знову стало офіційним, правильним, безпечним.
Коли вони закінчили, Артем попрощався, подякував, вийшов.
Я дивилась йому вслід крізь вікно.
Сонце вже сідало, відкидаючи на сніг довгі тіні.
І тоді зрозуміла:
я справді заплуталась.
Між тим, що хочу, і тим, що маю дозволити.
Між “пора відпустити” і “ще трохи побудь”.
Бо навіть коли серце мовчить, воно все одно знає - чий голос хоче почути.
Просто не завжди має право на відповідь.