Розділ 27

“Після пожежі найважче не тиша. Найважче - дихати тим самим повітрям, у якому ще недавно горіло.”

Вогонь погас близько шостої вечора.
Небо було чорне від диму, ніби його теж обпалили.
У повітрі висів запах гару й мокрої цегли, люди ходили мов тіні - брудні, змучені, але з полегшенням у погляді.
Масштаб пожежі був колосальний, але головне - без жертв.
Це повторювали всі, мов молитву.
Я стояла біля обгорілої будівлі, тримаючи камеру в руках. Пальці боліли від холоду, обличчя пекло від вітру.
На рукавах - попіл. На обличчях - втому, яку не змиєш жодною водою.
- Все, зняли останні кадри, - сказала одна з дівчат із пресслужби. - Начальство хоче коротку нараду, тебе теж просять.
Я кивнула. Камеру повісила на шию, перевірила мікрофон і пішла до місця, де стояли керівники частин.
Поруч - кілька журналістів, представники міського управління, фотографи.
Нарада мала бути короткою, але навіть слова “коротко” після такого дня здавались дивними.
Вони стояли півколом біля службової машини.
Хтось курив, хтось записував у блокнот.
І серед усіх - він.
Артем.
Він стояв трохи осторонь, руки в кишенях, на обличчі - стомленість, але водночас зібраність.
Він виглядав інакше, ніж я пам’ятала - старший, твердіший.
Мабуть, саме так виглядають ті, хто не спить ночами, а потім усе одно приходить гасити чуже пекло.
Я зупинилась у кількох кроках від нього.
Не тому, що хотіла. Просто не змогла йти далі.
Начальник міського управління говорив про координацію, оперативність, злагодженість дій.
Я слухала, але слова пливли повз.
“Злагодженість дій…” - думала я. І хотілося сміятись. Бо якщо десь і бракувало злагодженості, то між нами двома.
Артем час від часу переводив погляд убік, і я відчувала це навіть спиною.
Наче між нами досі тягнувся той самий невидимий дріт.
Тонкий, але напружений до межі.
- Шевченко, - хтось із керівників звернувся до мене, - підготуєте короткий звіт для ЗМІ. І подяку колективам усіх залучених частин, особливо за оперативність підрозділу Кравченка.
- Звичайно, - відповіла я, намагаючись, щоб голос не зрадив мене при згадці його прізвища.
- Окремо зробіть фото для пресрелізу.
- Є, - коротко кивнула я.
Артем на мить зустрівся зі мною очима.
І цього разу не відвів погляд.
Він дивився прямо, мов хотів сказати щось - важливе, невимовлене.
Але ми стояли посеред десятків людей, і це “щось” зависло між нами, як дим над згарищем.
Після наради всі почали розходитись.
Я пішла збоку, обходячи купи обгорілих матеріалів, коли почула за спиною кроки.
- Влада.
Це було тихо, але голос я впізнала б навіть крізь бурю.
Я зупинилась.
Повернулась.
Він стояв поруч, без каски, руки - чорні від сажі, очі - виснажені.
І водночас - живі.
- Ти як? - спитав він.
- Нормально. Ти ж знаєш, я витривала.
Він усміхнувся, але вийшло боляче.
- Ти не мала бути тут, це небезпечно.
- Артеме, - перебила я. - Це моя робота. І твої слова я вже чула. Не повторюй.
Він зітхнув, потім зробив крок ближче.
- Я знаю. Просто… коли я тебе побачив там, у диму… у мене все всередині обірвалося.
Я мовчала.
Вітер шарпав мою куртку, у повітрі стояв запах диму і металу.
Він стояв переді мною - той самий, через кого я пішла, через кого вчилась знову дихати.
- Влада, - сказав він нарешті, - тоді, після корпоративу, я мав усе пояснити.
- Не треба, - тихо відповіла я. - Ти нічого мені не винен.
- Таня не була моєю нареченою, - перебив він. - Це все батьки. Я не зупинив її тоді, і це була найбільша помилка. Я знаю, що зруйнував усе.
Я дивилась на нього - і вперше за довгий час не відчувала ані злості, ані болю.
Тільки втомлене розуміння: усе це вже було. І ніякі пояснення не повернуть того моменту, коли ще можна було щось змінити.
- Артеме, - сказала я спокійно, - зараз не час. Ми обоє втомились. І, можливо, дехто з нас нарешті зрозумів, що не все в житті можна гасити, як пожежу.
Він опустив очі.
Мовчав довго, поки десь поруч хлопці змотували рукави.
- Може, потім? - запитав він тихо.
Я всміхнулась ледь помітно.
- Потім - це вже теж частина минулого.
Після цього я розвернулась і пішла.
Сніг почав падати дрібними, повільними пластівцями, осідаючи на рукавах.
Я не оберталася.
Бо іноді треба піти вдруге, щоб остаточно перестати повертатись.
Іноді найщиріші слова приходять запізно - коли вже нікого немає, хто хотів би їх почути.