Розділ 26

“Деякі зустрічі трапляються не тоді, коли ми готові, а тоді, коли світ вирішує, що пора.”
 

Минуло два місяці.
Два довгі, спокійні, правильні місяці.
Я працювала, сміялась, іноді навіть співала під час прибирання кабінету.
Життя, здавалося, нарешті поверталося до звичного ритму.
Я думала про Артема все рідше.
Не тому, що забула. Просто біль став тихішим - як рубець, що вже не кровоточить, але нагадує про себе, коли змінюється погода.
Березень був холодним. Весна ніби заблукала дорогою.
Вранці лід ще тримався на калюжах, дув колючий вітер.
Я пила каву біля вікна, дивилась на сіро-біле небо й думала, що воно дуже схоже на мій настрій - ніби ось-ось проясниться, але ще ні.
Роботи вистачало.
Ми готували нові матеріали для сайту, я редагувала інтерв’ю, складала звіти.
Кожного дня казала собі: “Тільки працюй. Не думай.”
І це справді допомагало. Поки не сталося те саме.
Того дня було холодно, як у лютому.
Ми саме повертались із короткої зйомки, коли рація на столі раптом ожила.
Голос із шумом повідомив про масштабну пожежу на промисловому складі - вибух, дим, ризик поширення вогню на житловий сектор.
Через кілька хвилин нас підняли по тривозі - пресслужба мала виїхати на місце події.
Я схопила камеру, блокнот, одягла куртку з написом “ДСНС” і побігла до машини.
По дорозі містом небо чорніло.
Дим стояв стіною, його було видно здалеку.
Сирени вили з усіх боків, люди зупинялися, знімали на телефони.
Коли ми під’їхали - я зрозуміла, що це справді масштабно.
Палаюча будівля виглядала як чорна гора, з якої виривались язики вогню.
Вітер кидав жар просто в обличчя.
По обидва боки стояли десятки машин, пожежники тягнули рукави, бігали, кричали команди.
Я працювала автоматично - знімала, записувала, координувала пресу.
Пил, дим, крики, сирени - усе злилось у суцільний гул.
І серед того всього я раптом почула знайомий голос.
Короткий, різкий, командний:
- Лінію тримай нижче! Не туди, лівіше, лівіше!
Я завмерла.
Мені не треба було дивитись - я вже знала.
Він тут.
Артем.
Стоїть біля однієї з машин, у касці, закіптюжений, але той самий.
Впевнений. Холодний.
Він віддає команди, рухається швидко, чітко.
Моє серце зробило те, що я не планувала - пропустило удар.
Двоє з наших підбігли до мене:
- Влада, допоможи з пресою, там треба короткий коментар для міських каналів!
Я кивнула, зібралася, але думки вже летіли кудись не туди.
Не дивись. Не підходь. Ти просто працюєш.
Та, звісно, доля мала свої плани.
Коли я стояла біля рятувальників, що передавали оновлену інформацію, він обернувся.
Його погляд зустрів мій - і світ на мить перестав шуміти.
Жодного слова.
Просто очі.
І все те, що я намагалась поховати за ці два місяці, раптом знову піднялось.
Він виглядав втомленим, але не зломленим.
Може, навіть трохи іншим - як людина, що щось зрозуміла.
Але я не могла дозволити собі відчувати. Не тут. Не зараз.
- Шевченко, - хтось із наших покликав, - можна ближче підійти, але обережно.
Я вдихнула. Підійшла ближче, робила фото, фіксувала процес.
Коли поруч прогримів металевий звук, я автоматично кинулась допомогти хлопцям підняти рукав.
І тоді почула його голос зовсім поруч:
- Обережно, тут небезпечно!
- Я знаю, - відповіла я.
І тільки потім зрозуміла, що сказала це йому.
Він стояв на відстані кількох метрів, зняв каску, його волосся було мокрим від поту.
В очах - іскра, якої я не бачила давно.
- Що ти тут робиш? - спитав він.
- Працюю, - відповіла рівно. - Як і ти.
Ми стояли в диму, серед шуму, криків і полум’я,
і це було найабсурдніше місце у світі для зустрічі двох людей, які втекли одне від одного.
Через кілька хвилин вибухнув резервуар.
Хвиля жару вдарила в обличчя, усі кинулись до укриття.
Я впала на землю, відчула, як хтось схопив мене за руку й потягнув убік.
Він.
Ми сховалися за машиною, дим стояв стіною.
- Ти в порядку?! - він кричав, але я чула кожне слово, навіть крізь сирени.
- Так! - крикнула у відповідь.
- Ти могла постраждати, навіщо ти…
- Це моя робота, Артеме!
Він подивився на мене - і в тому погляді було все: страх, злість, турбота, і щось таке, що я давно намагалась забути.
Коли дим трохи розвіявся, він стиснув моє плече.
- Відійди з цієї зони. Я не хочу знову бачити, як ти ризикуєш.
- “Знову”? - гірко усміхнулась я. - Не хвилюйся. Цього разу я врятую себе сама.
Він нічого не відповів.
Лише відвернувся і пішов назад до команди.
Я стояла, тримаючи камеру, й дивилася йому вслід.
І зрозуміла: два місяці відстані нічого не змінили.
Ми - все ще десь між “бути” і “не можна”.
Тільки тепер між нами стояв не офіс і не наказ - а вогонь.
Реальний, гарячий, живий.
І, можливо, саме в цьому полум’ї згорить усе, що залишилось від минулого.
А може - саме тут воно народиться знову.