Розділ 25

“Місця змінюються. Люди - рідше.”

Я приїхала до нової частини рано-вранці.
Сніг ще лежав нерозтоплений, повітря пахло димом і морозом.
Стояла перед воротами й відчувала, як усередині щось стискається.
Ніби я не на роботу прийшла - а на іспит.
На іспит із власного спокою.
Будівля була інша - світліша, новіша. Вікна вищі, підлога не така подряпана, усе акуратніше. Люди теж - привітні, усміхнені.
І все одно всередині було дивне відчуття: не моє.
Може, так завжди буває, коли ти щойно закрив попередній розділ, а сторінки ще пахнуть димом.
Мене зустріла начальниця пресслужби - жінка років сорока, з добрим поглядом і чіткою поставою.
- Шевченко? Добре, що ви вже тут. Ми давно чекали підкріплення, роботи вистачає.
Я кивнула, посміхнулась і пішла за нею коридором.
Новий кабінет був менший, але затишний. На підвіконні стояв вазон із фікусом, поруч - старий комп’ютер і чистий блокнот.
“Початок”, - подумала я. І вперше за довгий час відчула… порожнечу без болю. Просто - порожнечу.
- Освоїтесь швидко, - сказала начальниця. - У нас дружний колектив. І каву робимо кращу, ніж у більшості частин, - додала з посмішкою.
- Кава - це святе, - відповіла я, і ми обидві засміялись.
Може, то був знак. Що починається щось нове.
Перші години пройшли швидко.
Я редагувала звіти, створювала шаблони для публікацій, знайомилась із хлопцями з відділу.
Вони були прості, веселі. Один навіть жартома спитав:
- А правда, що в попередній частині начальник був страшний, як грім?
Я ледь усміхнулась.
- Не страшний. Просто дуже серйозний.
- А-а, - кивнув він. - Ну, серйозні - то такі, що потім або женяться, або в монахи йдуть.
Я засміялась. Вперше - щиро. І все ж усередині щось болісно ворухнулось.
Бо навіть від жарту про “серйозних” у голові відразу спливло його обличчя.
Під вечір я залишилась сама.
Відкрила вікно - повітря було свіже, наповнене снігом і шумом міста.
Нові звуки, нові обличчя, нове життя.
І все одно в мені залишалася звичка - автоматично дивитись, чи не зайшов хтось у двері без стуку, чи не пролунає знайоме “Шевченко”.
Не пролунало.
Я усміхнулась сама собі:
- Ти ж цього хотіла. Тиша.
І все ж тиша іноді гучніша, ніж будь-який голос.
Удома було спокійно.
Я повісила форму на стілець, зробила чай, відкрила ноутбук.
Хотіла подивитись фільм, але замість цього зайшла в стару теку з фотографіями.
На одній - я, Артем і хлопці після виїзду.
Ми сміялись. У нього на руці ще була подряпина, у мене - пляма сажі на щоці.
Тоді мені здавалось, що світ не може зруйнуватись.
Я закрила файл. Не тому, що боліло. А тому, що вже нічого не відчувала.
Це, мабуть, і є найстрашніше - не біль, а байдужість після нього.
Наступного дня в новій частині було більше руху.
Я вже знала кілька людей по іменах, хтось приніс тістечка, хтось жартував про зарплату.
Мене запросили обідати разом - і я погодилась.
На кухні було шумно, пахло борщем, хтось увімкнув радіо, звучала пісня “Січень, лютий, березень”.
Я слухала її й думала, що це смішно - як би ти не змінював адресу, від себе не втечеш.
Артем все одно був десь поруч. У мені. У пам’яті.
Але я більше не хотіла носити його як рану.
Я хотіла, щоб він став просто спогадом.
Увечері мені подзвонила Марта.
- Ну що, нове місце тебе вже підкорило?
- Поки ні, - відповіла я. - Але хоча б ніхто не ставить дурних запитань.
- Це вже перемога, - засміялась вона. - А як ти? Справді краще?
Я замислилась.
- Трохи. Я просто навчилась не чекати.
Вона помовчала, потім сказала:
- Головне - не переставай жити, Владо. Не замикайся повністю. Бо потім важко буде вибратись.
Я посміхнулась.
- Я вже це проходила. І більше не хочу.
Тієї ночі я довго не могла заснути.
Дивилась у стелю, слухала, як у батареї шипить повітря.
І думала, що починати спочатку - це не втеча. Це, мабуть, форма виживання.
Я не знала, чи він згадує мене. Не хотіла знати.
Головне, що я нарешті почала згадувати себе.
І, можливо, з цього теж виростає щастя.
Маленьке, тихе, але справжнє.