Розділ 23

“Іноді потрібно піти не тому, що ти більше не любиш. А тому, що більше не можеш залишатись.”

П’ять днів минули швидко.
Так, ніби їх і не було.
Сон, кава, книги, тиша - і раптом понеділок. Мій останній день у цій частині.
Я прокинулась раніше, ніж зазвичай.
Випила каву й довго стояла біля вікна, дивлячись, як сонце повільно торкається засніжених дахів.
Місто жило, а я - ніби зупинилась.
Сьогодні треба було просто поставити крапку. Без пафосу, без сцен, без емоцій.
Просто закрити двері.
Коли я прийшла в частину, хлопці вже були на місці. Хтось розносив каву, хтось обговорював графік. Усе виглядало, як завжди - тільки для мене все це було востаннє.
Я зайшла в кабінет, зняла пальто й довго дивилася на стіл, на якому стояла чашка, календар, стопка документів.
Моє місце. Мій маленький світ.
Ще кілька годин - і він більше не мій.
У секції кадрів я залишила підписаний рапорт. Начальниця переглянула, підняла очі:
- Шевченко, ну поясни хоч якось. Чому переводишся?
Я не змогла сказати правду.
- Просто хочу спробувати щось нове, - усміхнулась я, - інше місце роботим, інший колектив.
Вона кивнула, але в її очах було те саме, що й у моїх: все зрозуміло без слів.
- Добре. Рапорт погоджено. З завтрашнього дня ти числишся в іншій частині.
Все.
Тепер - офіційно.
Я повернулась до свого кабінету збирати речі.
Зошити, блокноти, флешки, чашку.
На дні шухляди знайшла стару фотографію з першого иісяця роботи - ми всі тоді стояли біля машини, усміхнені, запорошені, з червоними обличчями після виїзду.
Я тоді вперше відчула, що належу комусь.
Тепер - відпускала.
Хлопці заходили один за одним.
Дехто жартував, дехто ніяковів, дехто просто тиснув руку.
- Та ти серйозно, Владо? - дивувався Сергій. - Ти ж тут уже своя.
- Так буває, - усміхнулась я. - Може, десь ще стану “своєю”.
Ілля з’явився останнім.
Він стояв у дверях, мов не знав, що сказати.
- Ти правда йдеш? -
- Так.
- Через нього? -
Я не відповіла, тільки опустила очі.
- Він нічого не вартий, - сказав тихо. - Але ти… ти не така, як усі. Ти справжня.
Я посміхнулась.
- Дякую, Ілле. І за дружбу теж.
Він кивнув, обійняв мене швидко, по-дружньому, і пішов.
А я залишилась у тиші.
Найважче було останнє - попрощатись із ним.
Я довго стояла біля його кабінету, не наважуючись постукати. Серце билося швидше, ніж годинник у коридорі.
Потім вдихнула - і зайшла.
Він сидів за столом, як завжди. Писав щось у блокноті, коли підняв голову - на мить завмер.
- Влада?
Його голос прозвучав тихіше, ніж я очікувала.
- Можна на хвилину? - запитала я, намагаючись говорити рівно.
Він кивнув.
Я підійшла, поклала на стіл теку.
- Мій рапорт погодили. Завтра я вже працюю в іншій частині.
Його брови трохи зрушились.
- Як це - в іншій?
- Так буде краще. Для всіх.
Він мовчав кілька секунд, потім підвівся.
- Влада, зачекай…
Я підняла руку.
- Не треба. Я все розумію. У тебе є життя, у мене теж буде. Просто різні напрямки.
- Це не так, - він зробив крок ближче. - Я хотів… пояснити…
- Не треба, - усміхнулась я. - Пояснення нічого не змінять. Ми обидва вже все сказали - навіть без слів.
Зі своєї сумки я дістала маленьку коробочку, перев’язану стрічкою.
- Це тобі.
Він узяв її, розгублено.
- Що це?
- Просто дрібниця. Нічого особливого. Пам’ятаєш, як ти втратив брелок із гербом? Я знайшла такий самий.
- Владо…
Я перебила його легко, з усмішкою:
- Не дякуй. Просто носи, щоб не губив більше нічого важливого.
Він стояв мовчки, дивився прямо в мене. У цих очах було занадто багато - здивування, біль, вина.
А я не хотіла більше бачити.
- Бувай, Артеме, - сказала я тихо. - І щастя тобі. По-справжньому.
Я розвернулась, перш ніж він встиг щось відповісти.
Кроки луною розлітались коридором.
На виході я ще раз озирнулась - він стояв біля столу, тримаючи коробочку в руці, і виглядав загубленим.
Але я знала: це вже не моя історія.
І, мабуть, уперше за довгий час - не було боляче.