Розділ 22

“Деколи, щоб почати спочатку, треба дозволити собі зупинитися.”

Першого січня я прокинулась від тиші.
Не від феєрверків, не від гулу міста - а від справжньої, чистої тиші.
Тієї, в якій не болить.
Тієї, коли вже не чекаєш, що хтось напише, подзвонить, пояснить.
Свято минуло, і разом із ним щось у мені вмерло остаточно.
Я зробила собі каву, сіла біля вікна й дивилася, як за склом падає сніг.
Вулиці були майже порожні. Люди, мабуть, досипали після ночі.
А мені не хотілося спати. Хотілося просто бути. Без пояснень, без боротьби.
Відпустка тривала п’ять днів.
Я не планувала нічого особливого - просто хотіла побути сама.
Прочитати книги, прибрати вдома, випрати речі, перезавантажитися.
Та вже на другий день з’явився він.
Я почула стукіт у двері - і серце стиснулося, хоча я ще не знала, хто там.
Відчинила - і побачила батька.
Того самого чоловіка, якого я намагалась не бачити роками.
Він стояв, у старому пальті, з пакетом мандаринів і тим самим поглядом - холодним, оцінюючим.
- З Новим роком, - сказав він сухо. - Прийшов подивитись, як ти.
“Як ти” від нього завжди звучало як перевірка, не турбота.
Я запросила його всередину, хоча кожна клітина тіла протестувала.
Він оглянув квартиру, ніби шукав, що не так.
- Сама живеш? -
- Так.
- І що, досі одна?
Я видихнула.
- Так, тату. І мені добре.
Він знизав плечима.
- Я ж тебе вчив не розмазуватись. Але ти завжди занадто все приймаєш близько до серця.
Його слова вдарили, хоча я давно мала бути нечутливою.
Та, мабуть, дитина всередині мене все ще чекала, що він колись скаже щось добре.
Він не сказав.
- Ти могла б зробити кар’єру в журналістиці, - продовжив він. - А ти пішла у якусь пожежну частину. Серед чоловіків. Це ж не для жінки, Влада.
Я дивилась на нього і відчувала, як лід у мені стає товстішим.
- Тату, мені не треба, щоб ти розумів.
- Я просто хочу, щоб ти не зганьбила себе.
І тоді я зрозуміла: нічого не змінилось.
Він той самий. І, мабуть, завжди буде.
Йому треба не я - йому треба версія мене, яка зручна.
Тиха, покірна, без зайвих емоцій.
Він пішов так само, як прийшов - без обіймів, без “бережи себе”.
Лише залишив мандарини на столі.
І це було символічно.
Солодке зовні, кисле всередині. Як наше минуле.
Після того я два дні мовчала.
Не хотіла нікого бачити. Просто лежала, слухала музику, читала, ходила вулицями.
Місто було красивим: сніг хрустів під ногами, люди носили ялинки, кав’ярні світилися золотими лампочками.
А я дивилась на все це і відчувала: я більше не та, що прийшла туди, в частину, пів року тому.
Я змінилася.
Стала спокійнішою. І, мабуть, холоднішою.
На четвертий день подзвонила Марта - моя подруга, з якою ми не бачилися майже місяць.
- Ти де пропала? - одразу з докором. - Я думала, ти вже втекла кудись на Говерлу переживати зиму.
- Та ні, просто відпочиваю.
- Від чого?
- Від себе, мабуть.
Вона засміялась.
- Так не можна. Ходімо в кав’ярню. Ти виглядаєш, мабуть, як привид.
І я погодилась.
Ми зустрілись у маленькому кафе біля парку. Усередині пахло кавою, ваніллю і трохи димом - власник запалив свічки в чашках.
Марта, як завжди, енергійна: яскравий светр, нафарбовані губи, у вухах сережки-серця.
- Ну, розповідай, - сказала вона, як тільки ми сіли. - Що сталося на роботі? Твій тон, коли ти писала мені “все добре”, звучав як “все згоріло”.
Я довго мовчала, крутила ложку в каві.
- Знаєш, іноді люди просто не для нас. І ми це розуміємо пізно.
Марта нахилилась.
- Це про того твого начальника, правда?
Я кивнула.
Вона видихнула й подивилась на мене з сумом, але без осуду.
- Знаєш, Владо… ти сильна. Ти просто любиш глибоко. Але не всі здатні пірнати з тобою на ту глибину.
Я посміхнулась.
- Я більше не пірнаю. Я навчилась плавати на поверхні.
Ми ще довго сиділи, говорили про все - про книги, про фільми, про плани в новому році.
І вперше за довгий час я відчула, що можу дихати.
Не легко, але вільно.
Ввечері я поверталась додому й дивилась на ліхтарі, що світять крізь сніг.
Мені було трохи сумно, але по-справжньому спокійно.
Тепер я знала: рішення піти - правильне.
Бо залишатись - означає щодня згадувати.
А я хочу навчитися забувати.
Удома я відкрила ноутбук і переписала рапорт - уже начисто.
Підписала.
Поклала в теку.
І вперше за багато місяців заснула без думок про нього.
Без болю. Без страху.
Тільки з тихим усвідомленням: я все пережила і, можливо, вперше - не згоріла.