Розділ 21

“Коли ти перестаєш чекати, світ стає тихішим. І, можливо, вперше — чесним.”

Після корпоративу я довго не могла заснути.
В голові ще лунав сміх колег, миготіли вогники, звучала музика, але все це було десь далеко - ніби я дивилася на свято крізь акваріум.
І серед усіх відблисків, голосів і запаху шампанського стояла вона - Таня,
і її голос:
“Я наречена Артема.”
Я не знаю, як довго повторювала ці слова подумки. Може, годину. Може, всю ніч.
Але коли на вулиці розвиднілося, в мені вже не було ані злості, ані болю. Лише спокій.
Такий, що навіть дивно. Мов після грози, коли все мокре, але не страшно.
Тепер я все розуміла.
Він не брехав. Не грався. Просто не міг.
Його “нічого не може бути” - це не відмова. Це факт.
У нього справді є наречена. Справжня. Не вигадана, не зручна відмовка.
І я… я просто опинилася не в тому місці, не в той час.
Поцілунок - це була помилка. Мить слабкості.
Йому, напевно, соромно.
Мені - боляче. Але це теж мине.
На вулиці стояв мороз, скло вкривалось білими візерунками, місто гуділо передноворічною метушнею.
У кав’ярнях пахло корицею, на вулицях - сосновими гілками й гарячим вином.
Я йшла додому з роботи, дивилася, як люди сміються, носять пакети з подарунками, кудись поспішають.
І думала, що всі ці святкові вогні - як його очі: яскраві, теплі, але не для мене.
До Нового року залишалося три дні.
Три звичайні дні, які я мала пережити.
Потім - відпустка з першого січня, п’ять днів тиші.
А потім я напишу рапорт на переведення в іншу частину.
Я не зможу тут залишитись.
Не після всього.
Не поруч із ним.
Не хочу щоранку бачити, як він проходить повз, відчувати його тінь, чути його голос у рації, знати, що десь поруч - вона.
Мені потрібно дихати. А поруч із ним - я задихаюсь.
На роботі всі жартували, підсумовували рік, пили каву з мандаринами.
І тільки я тихо закреслювала у своєму блокноті дні:
двадцять дев’яте, тридцяте, тридцять перше.
Три дні.
І я піду.
Я поводилась спокійно. Усміхалась. Навіть Іллі жартома пообіцяла, що після свят розкажу “секрет, куди зникну”.
Артем майже не підходив.
Він ніби відчував, що я вже не чекаю - і це його теж напружувало.
Іноді ловила його погляд - короткий, напружений, мов блискавка. Але цього разу я відводила очі першою.
Бо тепер я знала: кінець - це теж форма звільнення.
Тридцятого грудня ми мали коротку нараду.
Я сиділа ззаду, робила нотатки. Артем стояв біля дошки, пояснював план чергувань.
Говорив рівно, впевнено, наче нічого не сталося.
І, напевно, для нього справді - нічого.
Я дивилася на нього й ловила себе на думці, що навіть зараз, коли він говорить про графіки і пожежну техніку, я все одно помічаю, як у нього рухається кадык, коли він ковтає. Як звично кладе ручку на стіл. Як пригладжує волосся рукою.
Я знала кожен його рух - і водночас нічого про нього не знала.
Після наради я зібрала речі й пішла швидше, ніж зазвичай.
Ніхто не помітив. І слава Богу.
На зупинці стояв холодний вітер.
Я натягнула шапку, загорнулася в шарф і подивилася на нічне небо.
Було чисте, темно-синє, з першими зірками.
І вперше за довгий час я не відчула страху.
Тільки полегшення.
Тридцять перше грудня минуло дивно тихо.
Я не поїхала нікуди, не пішла в гості.
Заварила чай, запалила гірлянду, увімкнула телевізор, але навіть не слухала.
Місто за вікном вибухало салютами, люди кричали “З Новим роком!”, а я сиділа з блокнотом на колінах і писала чернетку рапорту.
Коротко, офіційно, без емоцій:
“Прошу перевести мене до іншої пожежної частини з особистих причин.”
Крапка.
Коли годинник показав північ, я просто підвелась, вийшла на балкон і подивилася на небо.
Сніг падав великими пластівцями.
Я вдихнула холодне повітря, і воно пекло в легенях - так само, як тоді, коли ми стояли серед диму й вогню.
Але цього разу я знала: я врятую себе.
Бо ніхто більше не прийде витягнути мене з полум’я.
І цього разу я не чекатиму.