Розділ 20

“Свято може бути гучним. Але навіть найгучніше свято не заглушить тишу між двома людьми.”

Світло залу било в очі золотими відблисками. Гірлянди, розвішані від стелі до сцени, миготіли ритмічно - червоне, зелене, синє, знову червоне. Музика лилася з колонок, трохи застарілі хіти чергувалися з новими, десь позаду сміялися хлопці, у повітрі стояв запах мандаринів, шампанського й свіжої хвої.
Всі прагнули розслабитись після складного року, після нескінченних виїздів і холодних чергувань. І сьогодні - вперше за довгий час - усі справді святкували.
Вогники відбивалися в келихах, у блискітках на сукнях, у віддзеркалених усмішках. Хтось уже встиг підвісити над дверима гілку омели, хтось фотографувався біля ялинки, хтось голосно співав “Щедрика”, не потрапляючи в ноти.
Великий зал частини, який у будні дні пахнув фарбою і пилом, сьогодні пахнув святом. І я в тому всьому виглядала - мабуть - як з картинки.
Червона сукня трохи блищала в світлі ламп, сережки ніжно торкалися шиї, а губи були нафарбовані саме тим відтінком, який мені колись сказав пасує Артем.
Я усміхалася, пила шампанське, говорила з усіма - і водночас відчувала себе глядачкою. Мов стояла осторонь, дивилася на все крізь скло.
- Ну як я тобі? - Ілля підскочив із келихом у руці, на його сорочці миготіли світлодіодні сніжинки.
- Як свято на ногах, - відповіла я, сміючись. - Тебе б під ялинку - і готова реклама радості.
- О, так і запишемо, - підморгнув він. - Ти сьогодні особливо гарна, до речі.
Я усміхнулася, ковтнула шампанського і відчула, як воно лоскоче горло.
В очах трохи темніло від світла прожекторів.
І все одно - я бачила його.
Артем стояв ближче до сцени, там, де було тихіше. На ньому - звична чорна сорочка, розстібнутий верхній ґудзик, рука в кишені. Він виглядав спокійно, навіть байдуже.
Тільки очі іноді шукали мене. І коли знаходили - одразу тікали вбік.
Це була дивна гра.
Він не говорив зі мною вже кілька тижнів, але я відчувала, що його тиша гучніша за будь-які слова.
Я сміялась із жартів, підспівувала дівчатам, навіть зробила фото на телефон - щоб потім дивитись і переконувати себе, що мені добре.
Усі сміялись, танцювали, хтось кричав тост, хтось співав у мікрофон. Повітря було насичене святом, а я в ньому - мов крапля у воді, схожа на всіх, але чужа.
Ілля поставив музику голосніше. Я пішла з ним танцювати. Усе миготіло, пахло ялинкою, блищало.
Та серед натовпу я бачила лише одне обличчя. Його.
Він дивився. Наче борючись сам із собою.
І мені хотілось підійти. Сказати: досить мовчати. Але я стояла. Бо знала: як тільки зроблю крок - все зруйнується остаточно.
Коли почали розносити десерти, я вийшла на кілька хвилин на сходи - подихати. Повітря було холодним, ясним, а десь далеко чувся вибух петарди.
Сніг сипався повільно, великі, м’які пластівці танули на моїй шкірі. Я видихнула пару - і вона розчинилася, як мрія.
“Ну ось,” - подумала я. - “Новий рік, нові граблі.”
Я повернулась у зал. Там уже грала тиха повільна пісня. Люди парувалися на танцполі, дехто сидів, обговорюючи премії й відпустки. Я йшла між ними - і тоді це сталося.
Спершу я просто відчула.
Наче повітря всередині кімнати стало іншим.
Погляди - злегка потяглися до дверей.
Я озирнулась - і побачила її.
Вона стояла в проході, впевнена, гарна, у білому пальті, з дорогою сумочкою і глянцевою посмішкою. Волосся - ідеально вкладене, каблуки тихо стукали по плитці.
Ніби не сюди. Ніби з іншої планети.
Але йшла вона впевнено. Прямо - до Артема.
Його спина миттєво напружилась. Він обернувся. Їхні погляди зустрілись, і я побачила - у ньому завмерла вся рішучість, яка колись горіла.
Вона підійшла до нього, обняла легко, невимушено, ніби вони бачилися вчора.
Він стояв скуто, погляд впав униз.
І цього вистачило.
Все, що я боялась почути - я вже знала, ще до того, як вона відкрила рота.
Вона помітила мене. Її усмішка стала ширшою. Вона зробила кілька кроків і, ніби абсолютно випадково, звернулася до мене.
- Привіт! Ти, мабуть, Влада? - голос - лагідний, тренований.
- Так, - відповіла я спокійно, але щось у грудях стиснулося.
- Я Таня. Наречена Артема.
Вона вимовила це просто, буденно, як факт.
А я… просто кивнула.
Світ продовжував гудіти - музика, сміх, гірлянди миготіли, хтось кричав “За нас!”.
А я стояла посеред цього блиску, у своїй червоній сукні, і відчувала, як щось у мені - тихо згасає.
- Рада знайомству, - сказала я й посміхнулась, так щиро, як могла.
Потім відійшла до столу, взяла келих вина і повернулась до Іллі.
- Пішли танцювати, - сказала я.
І ми пішли.
Бо коли серце розбивається востаннє - воно більше не плаче.
Воно просто мовчить.