Розділ 19 (Артем)

Найгірше - це коли серце б’ється гучно, а ти змушуєш його мовчати.”

Наближався кінець року, але легше не ставало.
Частина гуділа, мов вулик. Хтось прикрашав ялинку у вестибюлі, хтось розвішував гірлянди, хтось уже думав, що подарувати колегам.
І тільки я тримався осторонь.
Як завжди.
Кожен Новий рік для мене був просто датою.
Один день, за яким настає інший. Без особливої магії.
Він ще й збігається з моїм днем народження - а отже, ще більше привітань, ще більше “а чому ти досі сам”, “а коли вже весілля”, “а ми вже хочемо онуків”.
Батьки не відставали.
Особливо мама.
- Артеме, я серйозно. Донька Світлани ідеальна дівчина. Тобі просто треба дати їй шанс.
- Мамо, я вже дав. Один. Вистачить.
Я зустрівся з нею один раз - ввічливо, без ентузіазму.
Вона говорила багато. Про себе, про косметику, про астрологію.
Сміялась над кожним своїм жартом і постійно казала, яка вона “емпатична”.
Я слухав і думав тільки про одне:
“Чому мені хочеться звідси вийти і подзвонити Владі?”
З того вечора минуло три тижні, а “астрологічна дівчина” все ще писала.
Скидала якісь меми, надсилала голосові, навіть одного разу приїхала до частини “випадково” - лишила шоколадку на моєму столі.
Мені не було приємно. Мені було незручно.
Бо в голові була не вона.
А вона - Влада.
З її вибуховим характером, незручними запитаннями, постійними жартами, впертим поглядом.
З її губами, які досі здавалося, що пам’ятають мої.
Я не міг з нею говорити. Не зараз.
Не після того, як поцілував її, а потім - закрився, втік.
Це був захист.
Мені здавалося, що я не маю права. Що не можна.
Я старший. Начальник. Я не з її світу. У мене відповідальність, форма, тиск.
Але вона… вона не виходила з голови.
Я спостерігав, як вона знову стала гучною. Як сміялася з колегами, фліртувала з Іллею, знову носила яскраві кофти і каву в руках.
Здавалося, що вона забула.
Що для неї той поцілунок був лише моментом.
А для мене - він став прокляттям.
Кожного разу, коли бачив, як Ілля до неї нахиляється, як кладе руку на спинку стільця, як вона йому усміхається - в мені щось змикалося.
Наче струм.
Наче заздрість.
Наче ревнощі.
Я не мав на них права.
Але від того вони не зникали.
Одного разу я прийшов раніше вранці і почув її сміх у кабінеті пресслужби.
Знову Ілля. Вони розглядали якісь фотографії, сміялися з виїзду.
Я не зайшов. Просто пішов повз.
Як боягуз.
Бо як мені пояснити?
Що я поцілував її - і злякався?
Що брешу про наречену - аби сховатися за нею?
Що кожного разу, як вона проходить повз - я думаю, як би її зупинити?
Увечері знову подзвонила мама.
- До речі, Світлана передала, що її донька Таня чекає твого дзвінка. Не будь грубим.
- Я не грубий. Я просто не зацікавлений.
- Ну ти ж навіть не спробував! Скільки можна?
Я зціпив зуби.
Я намагався бути ввічливим. Але вже дратувало.
Я не дитина. І мені не потрібна чиєсь донька з каталогу.
Мені потрібна була одна. Та, що зараз сиділа на кухні частини, жувала шоколадку, що залишилась після інструктажу, і сперечалася з Богданом про те, чи треба писати пости з гумором.
Корпоратив мав бути через кілька днів.
Я знав, що її сукня буде яскравою. Що вона прийде пізно, бо в неї завжди якісь справи. Що буде сміятися, танцювати, виглядати - як завжди - вільною.
І це дратувало.
Бо я був зв’язаний.
Собою. Боягузтвом. Минулим. Очікуваннями.
Я сидів у себе в кабінеті, дивився на звіт про виїзди, а в голові знову був той вечір.
Сніг. Дим. Її обличчя - розгублене, налякане, відважне.
Поцілунок.
Той, після якого я мав би сказати щось важливе.
А я… мовчав.
Я не знав, що робити.
Здається, вона віддалилась.
І це було справедливо. Бо я сам її відштовхнув.
Але частина мене - вперта, пекуча - не хотіла з цим миритись.
Може, на корпоративі все зміниться?
Може, я… нарешті зізнаюся, що боюсь не її - а себе?
Бо якщо я зроблю крок - назад не буде.
А якщо не зроблю… то вона піде.
І я залишуся з шоколадками від Тані, маминим тиском і відчуттям, що найбільша помилка - це вчасно не зізнатися в почуттях.