Розділ 18

“Люди не завжди мовчать, бо їм байдуже. Інколи - бо бояться, що скажуть зайве.”

Після тієї ночі я не спала.
Навіть не тому, що задимлені легені боліли при кожному вдиху чи що в голові ще стояв крик сирени, тріск палаючих балок і дитячий зойк.
А тому, що його губи ще відчувалися на моїх.
Вони були сухі, трохи жорсткі, обпалювали, як і весь той день.
Але це був найживіший момент за весь мій час у частині. І, здається, в житті теж.
Я не думала, що він наважиться. Не після всього. Не після того, як казав, що між нами нічого бути не може, що в нього “наречена”, якої насправді не існує.
Але він поцілував.
Так, наче не буде більше нічого. Так, наче згорав сам.
І я, дурепа, подумала, що це щось означає.
Наступного ранку ми зустрілися в коридорі частини.
Я стояла біля кавоварки, прикриваючи очі, намагаючись зібратись після безсонної ночі.
Він пройшов повз.
Навіть не подивився.
- Доброго ранку, - кинула я, наче випадково, в спину.
- Доброго, - відповів рівним голосом, не зупинившись.
І все.
У його словах не було нічого. Жодної зміни, жодного натяку, що вчора ми стояли серед снігу, обпалені вогнем і страхом, з’єднані поцілунком, який обіцяв усе й одразу.
Я працювала, мов робот. Писала тексти, перевіряла звіти, готувала статті для пресслужби. Уникала дзеркал, бо знала, що в очах буде зрада.
Він теж поводився професійно. Надто професійно.
Холодно, офіційно, відсторонено.
На нараді говорив зі мною, як зі стажеркою. Коли я подавала йому документи - не торкався пальців, хоча раніше це бувало.
І ніхто нічого не помітив.
Крім мене.
Я помітила все. Кожну мікрозміну. Кожен порив, що зупинявся десь у грудях.
Ілля заходив частіше. Після зміни приносив каву, як раніше, але я вже не відповідала на його посмішки так щиро.
Я знала, що не маю права нікого втягувати в цю плутанину.
- Щось трапилось? - запитав він якось, коли ми залишилися наодинці.
- Все нормально, - відповіла я автоматично.
- Ти не та сама.
Я не та сама. І вже не буду.
Бо я дозволила собі повірити, що між мною й Артемом може щось бути.
Що його злість була через турботу.
Що його поцілунок був не помилкою.
Що його мовчання - просто страх.
У наступні дні я намагалась себе вмовити: може, він просто не знає, як поводитись. Може, соромиться. Може, просто не хоче змішувати роботу й особисте.
Але кожного разу, коли він проходив повз і не дивився в очі, усе в мені стискалося.
Я бачила, що він обрав цю відстань.
І це було боляче.
Одного разу ми знову були на виїзді. Невелика пожежа в приватному секторі.
Я фотографувала процес, трималась осторонь. Коли поверталися назад, сніг падав повільно, наче знущався.
Ми стояли поруч, чекали машину.
- Холодно, - сказала я тихо, навіть не очікуючи відповіді.
І він… відвернувся. Просто закутався сильніше і мовчки пішов уперед.
Якби не той поцілунок - я б подумала, що це просто його характер.
Але я знала, що він може бути іншим. Теплим.
А отже, це був вибір - тримати мене на відстані.
Я намагалась бути сильною.
Жартувала з іншими, працювала на максимум, навіть з Іллею знову пішла на обід. Але всередині все тріщало.
Мені здавалося, що я йду по кризі, яка ось-ось проламається.
Якось у роздягальні я чула, як хтось із хлопців сміявся, мовляв:
- У вас там в пресцентрі не преса, а емоційний вибух! Ходить, усміхається, світом світить.
І я справді так і робила. Усміхалась.
Бо що ще лишалося?
Плакати?
Перед ким?
Перед ним?
Він більше не згадував ту ніч. Ні натяком, ні жестом, ні поглядом.
Наче її не було.
Але я пам’ятала.
У кожній дрібниці. У кожному сні, що починався з його голосу і закінчувався тишею.
Увечері, вдома, я сиділа з чашкою чаю, дивилась на фото з пожеж і питала себе:
- Що я зробила не так?
Я була щирою. Я ніколи не грала. Не вимагала. Не тиснула.
Я просто закохалась.
А він… злякався?
Відштовхнув?
Чи ніколи нічого й не відчував?
Того вечора мені написала мама. Запитала, як справи. Я не знала, що відповісти. Бо “нормально” - це неправда, а “погано” - звучить надто трагічно.
Може, це й не погано.
Може, це просто… життя. Іноді в ньому не вистачає взаємності.
І навіть якщо ти стрибнула у вогонь заради когось - не факт, що він схоче простягнути руку.
Наступного ранку я прокинулась з рішучістю.
Сьогодні я не шукатиму його погляд. Не ловитиму реакції.
Не намагатимусь розшифрувати тишу.
Сьогодні я просто буду.
Для себе.
І, чомусь, саме в цей день він стояв біля мого кабінету, ніби хотів щось сказати.
Але, коли я підійшла - мовчки кивнув і пішов.
І я вперше не побігла за поясненнями.