Розділ 17

“Коли все горить, лишаються тільки справжні почуття.”
 

Зима прийшла раптово - без попереджень, без плавного переходу.
Одного дня ми ще бігали на виїзди в легких куртках, а наступного - сніг різав щоки, і дим на фоні морозу здавався густішим, ніж зазвичай.
Але це була не лише зима на вулиці.
Це була зима між мною і ним.
Артем досі тримався холодно.
Всі жести - лише по справі.
Жодного натяку на тепло.
І я звикла.
Мені навіть здавалося, що я заспокоїлась.
Але то була неправда. Просто завмерла в очікуванні, коли мине цей лід.
Виклик був близько до вечора.
- Пожежа в складському приміщенні.
- Можлива наявність людей всередині.
Склад був старий, дерев’яний, із нависаючим другим поверхом, вщерть заповнений ящиками, яким, здається, було років тридцять.
Вогонь вже захопив ліву сторону, язики полум’я били крізь вікна, а дим виривався, мов крик.
Коли ми підбігли ближче, очі почало щипати, хоча я ще не була всередині.
Маска тиснула на обличчя, а серце калатало так, що я чула його гучніше, ніж сирену.
- Усередині може бути дитина! - крикнув Ілля, виринаючи з диму. - Хтось бачив малого, що грався неподалік і забіг досередини!
Цього вистачило.
- Я йду, - сказала я рішуче, відчуваючи, як тіло наче розривається на дві частини: страх і дія.
- Шевченко! - Артем різко схопив мене за руку. - Ти не заходиш. Це наказ.
- Це - дитина, Артеме, - з моїх вуст вирвалося хрипло.
Він мовчав пів секунди - а тоді відвернувся, віддаючи інструкції іншим. І я зрозуміла: в цій секунді він або зламався, або здався.
Я пройшла всередину, пригинаючись.
Дим був щільним, мов бетон.
Температура - як у духовці, що хтось забув вимкнути.
Світло миготіло від ліхтаря, що тримався за шолом.
Все скрипіло, потріскувало.
- Гей! Малий! Є тут хтось?! - закричала я, але звук поглинав жар.
Один крок. Другий. Пилюка липла до поту.
Від кожного подиху горло пекло.
Очі щипало, маска запотіла.
І раптом я побачила - тінь. Маленька фігурка - під старим металевим столом,
затиснута між ящиками, як пташеня у клітці.
- Гей, сонечко, - я повзла до нього, тихо, наче говорила з власним дитинством. - Все добре. Я з тобою. Тебе звати як?
- Макс, - хрипло прошепотів малий, притискаючи до грудей якусь іграшку-собаку.
- Максику, я тебе зараз звідси витягну. Обіцяю. Просто тримайся за мене, добре?
Його очі блищали від сліз, але він кивнув.
Я звільнила простір навколо нього, відкинувши кілька ящиків.
Дитина дрібніша, ніж я думала - але проходу між дерев’яними балками було ледь досить для нас обох.
Коли я вже майже витягнула його з-під столу, почувся глухий тріск.
Балка зверху…
Тріщала.
Рухалась.
І ось-ось мала впасти.
- Пригнись! - я накрила його своїм тілом.
Удар пролунав глухо - як грім, приглушений ватою. Дерево врізалося поруч, частково заваливши прохід.
Мене відкинуло на бік. Ударилася плечем. Боліло - але не зламано.
Макс плакав. Але живий.
- Все добре… - хрипіла я, затискаючи його до грудей. - Все добре, чуєш? Скоро вийдемо.
Дим став нестерпним. Кисню майже не було.
Я пробувала зняти маску і прикрити нею його обличчя - йому потрібніше.
Тоді я почула його.
- Влада!! - проривався крізь дим голос Артема.
- Тут! Я тут!! - закричала я, стиснувши останній подих.
Його постать з’явилась між тріскаючими балками - наче нічний кошмар, що нарешті став реальністю.
В очах - вогонь і жах.
У руках - сила.
І одне-єдине бажання: врятувати.
- Візьми малого, - простогнала я. - Він дихає, але вже слабко.
Артем не сказав жодного слова. Просто витягнув нас обох - спершу дитину, потім мене, наче не людину, а перо.
На вулиці я кашляла так, що легені ледь не вийшли.
Хлопчика передали медикам.
Я сиділа на снігу. Шолом збився. Волосся мокре від поту.
Очі щипали.
А потім я побачила його.
Кравченко.
Злий.
Білий від страху.
І більше не стриманий.
- Ти з глузду з’їхала?! - голос прорізав повітря.
- Я витягла дитину.
- Ти ледь не загинула!
- Але ж я жива, Артеме! Я - тут! І я не жалкую!
Він мовчав.
Сніг падав. Я сиділа просто на ньому.
І більше не боялась.
- Ти злився, бо я порушила наказ? Чи тому, що могла не повернутись?
Тиша.
- Скажи. Бо я не витримаю ще одного “нічого між нами немає”.
І тоді він зробив крок.
Один.
Другий.
Його очі палали.
Його рука стиснула мою.
І він нахилився.
Поцілунок.
Різкий.
Теплий.
Як ковток повітря після диму.
Я застигла.
Тіло не слухалось.
Серце билося, як божевільне.
Нарешті.
Після всього болю, слів, ігор, брехні - нарешті правда.
Його губи були жорсткі. Він не вмів ніжно.
Але я вміла. Я навчу його.
Ми стояли на снігу, поки частина збиралась.
Ілля бачив.
Інші, можливо, теж.
Але мені було байдуже.
Бо я - його.
Бо він - більше не ховається.
Він відвів погляд, коли відірвався від мене.
- Я боявся.
- Я знаю.
- Ти не повинна була туди лізти.
- Але я б знову це зробила.
І я знову посміхнулась. Вперше - по-справжньому.
Зима тривала.
Але між нами - нарешті розтануло.