Розділ 16

“Я вже не біжу. Але все ще стою там, де він мене залишив.”
 

Я перестала рахувати дні.
Бо з того моменту, як він повернувся з лікарні, кожен день - як день бабака.
Тільки без веселих пригод, а з постійним “вибач, я тебе не бачу”.
Іронічно, правда?
Я вся така яскрава, жива, вогняна - і мене можна не бачити.
Та він справді зміг.
Мене ігнорують краще, ніж сповіщення на забутому телефоні.
Спершу я жартувала.
Знущалась, підколювала.
Навіть вдягла свою червону кофту, яка завжди притягує погляди, як маяк у тумані.
Але ні.
Він став ще стриманішим, ще мовчазнішим.
Тільки “так”, “виконано”, “залишити в рапорті”.
Жодного погляду.
Жодного натяку.
Жодного зойку душі.
І це вбивало. Повільно. Тихо. Але боляче.
Я сиділа в кабінеті, де раніше сміялась до сліз.
Тепер - лише працювала.
Редагувала тексти, переглядала фото, оновлювала сторінки частини.
Писала речення на кшталт: “Наші герої-пожежні завжди поруч.”
І сміялась гірко.
Бо мій “герой” був найбільшою фортецею, яку я не змогла здолати.
Одного ранку я пила каву біля входу.
Артем проходив повз.
Я сказала просто:
- Доброго ранку, Кравченко.
Він кивнув. Кивнув.
Як сусід, якого ти випадково зустрів у маршрутці.
Я могла б витримати крик.
Могла б стерпіти злість.
Але оце холодне “нічого” - нестерпне.
Я більше не сміялась у коридорах.
Не співала під ніс.
Не жартувала з хлопцями.
Вони помітили.
- Влада, все добре?
- Все як завжди, Сергію. Просто втома.
Втома бути живою поруч із мертвим серцем.
Ілля знову почав до мене ставитись трохи тепліше.
Не так, як раніше - він теж усе розумів.
Але іноді приносив чай. Іноді залишав на столі шоколадку.
І я посміхалась - не очима, але вдячно.
Бо хоч хтось тут ще бачив мене.
Був один день, коли я все ж не витримала.
Ми мали спільну нараду - я, Артем, і ще кілька офіцерів.
Обговорювали чергову публікацію.
Я подала йому документи. Він узяв, не глянувши.
- Може, все ж глянеш? Там є твоє прізвище, - кинула я з усмішкою.
Він навіть не підняв погляду.
- Якщо ти зробила - значить, добре.
І вийшов.
Без “дякую”. Без “Владо”.
Як ніби мене не було в кімнаті.
Тоді я знову плакала.
Не на роботі.
Не перед кимось.
Вдома, під ковдрою. Тихо, в подушку.
Не від любові.
Від безсилля.
Я ж усе зробила правильно.
Я ж не просила забагато.
Я просто хотіла, щоб мене бачили. Чули. Відчували.
Із тих пір я змінилась.
Я більше не намагалась.
Не привертала увагу.
Не грала в “а може ще раз пожартую, і він нарешті…”
Я не бігла.
Але все ще стояла там, де він мене залишив.
І це, мабуть, найгірше.
Під час одного виїзду, коли ми повертались з перевірки, Артем нарешті звернувсь до мене:
- Усе добре в публікації?
Я глянула на нього.
Вперше за кілька тижнів - просто подивилась в очі.
- А яка різниця? - відповіла я. - Тобі ж не цікаво.
Він нічого не сказав.
Навіть не моргнув.
Усередині я вже не кипіла.
Не рвалась.
Я стала тихішою.
Міцнішою.
Бо зрозуміла: я більше не хочу доводити, що варта любові.
Того вечора я пішла пішки додому. Без шуму. Без музики.
І в голові звучали лише одні слова:
“Він зробив усе, щоб тебе втратити. Не роби нічого, щоб його повернути.”