Розділ 15 (Артем)

“Я зробив усе, щоб її відштовхнути. Але вона стала ближче, ніж будь-хто.”

Я повернувся в частину - з шрамом і повним набором внутрішнього хаосу.
На мені не було ні бинтів, ні гіпсу. Але всередині все тріщало.
Бо вона була тут. І поводилась так, ніби між нами нічого не було.
Але я знав правду: її погляд палив сильніше за вогонь, її сміх розривав моє терпіння, її мовчання було голоснішим за будь-який наказ.
Вона не уникала мене. Навпаки - була поруч, голосна, смішна, жартівлива.
І тим самим - нестерпна.
Я думав, вона буде мовчати. Що її зламають мої слова про “наречену”.
Але ні. Вона розцвіла. Вона вибухнула. Вона перетворилась на святковий феєрверк, а я стояв у кутку і робив вигляд, що не бачу.
Але я бачив.
Я бачив усе.
І не розумів, як вона ще тримається.
Як, після того, що я сказав, вона все ще посміхається мені.
Вона жартувала зі всіма. Встигала й на виїзди, й у пресу, і з усіма хлопцями дружила. І щоразу, коли вона голосно сміялась десь у кінці коридору - я зупинявся.
Прислухався.
А потім стискав зуби й ішов далі.
Я виріс у родині, де не сміялись уголос. Де жінки мали бути тихими, “не позором для сім’ї”. Де мати роками мовчала за столом, поки батько говорив.
А тут - вона.
Гучна.
Жива.
Правдива.
І мене це лякало.
Я збрехав їй про наречену, бо не бачив іншого виходу. Я не міг дозволити собі знову прогоріти в тому, що не контролюю.
А вона - це повна втрата контролю.
Вона - це шум у голові.
Слабкість у руках.
І незнайоме бажання дивитись, а не тікати.
Одного дня вона кинула мені:
- Кравченко, у тебе каска крива, як твої особисті межі.
Я навіть не підняв очей.
Але стискав ручку так, що вона тріснула.
Серйозно.
Ручка в руці - і тріщина.
Це було не гнів. Це було щось гірше. Це була розгубленість.
Я спостерігав за нею на виїздах. Як вона допомагала медикам. Як жартувала навіть в диму. Як не боялась криків і полум’я. І водночас - як трималась гідно.
Вона не вішалась. Вона не благала. Вона просто — була. Була поруч.
І цим робила гірше.
Іллю вона уникала. Я це помічав. Ніяких дотиків. Ніяких поглядів, як раніше.
Ілля підходив, щось казав їй - вона всміхалась, але вже не очима.
І я відчував щось схоже на полегшення. Хоч і не мав права.
Бо я сам її відштовхнув.
Я сам збрехав.
Я сам поставив стіну між нами.
Коли вона на виїзді кинула фразу:
- А як же твоя наречена?
- Це не твоя справа, - відповів я.
Хоч хотів сказати інше:
“Нема в мене нікого.
Тільки ти.
Тільки ти вриваєшся в мої сни, хоч я сплю лише три години на добу.”
Потім я підслухав, як вона питала в Сергія:
- У кого весілля? А то я вже тост підготувала.
Всі сміялись.
Я - ні.
Я різав м’ясо так, що ніж ковзнув по тарілці.
Вона мала талант: змушувати мене відчувати.
А я - все життя вчився не відчувати.
Я не міг дивитись на неї довго, бо тоді здавалось, що весь світ — неправда. А правда - це вона.
Її очі. Її дотик. Її слова, сказані тоді в лікарні: “Я не пробачу тебе за цю брехню.”
Я б сам себе не пробачив.
Одного вечора я залишився на базі сам. Стояв біля шафки з її фотоапаратом. Дивився на стіл, де вона завжди сиділа, кривлячись у монітор.
Її вже не було. Вона пішла першою, але аромат її парфумів ще залишився в кабінеті.
Я стояв і дихав.
Як останній ідіот.
Як чоловік, який все зіпсував.
І раптом я зрозумів: вона не намагається мене завоювати. Вона просто — жива. І хоче, щоб я теж жив.
А я - мрець.
З емоціями, які замкнув у бетон.
Але вони проривались.
Щодня.
З кожною її посмішкою. З кожним “Кравченко, а в тебе гумор згорів на останньому виїзді?”
Може, я не заслуговую її або я вже занадто зіпсований, але вона - все ще поруч. Поруч, але вже не для мене.
І от тоді я вперше запитав себе:
“А якщо вона більше не буде?”
“А якщо вона завтра встане і піде?”
“А якщо вона зустріне когось, хто не збреше про наречену, хто не буде ховатись?”
Мене охопила паніка.
Справжня. Не бойова.
Я не боявся загорянь. Не боявся смерті.
А от її втратити - боявся.
Я не знав, що робити.
Я не знав, як повертати.
Чи варто.
Але я знав одне: вона змусила мене хотіти жити не лише заради служби.
А заради когось.