Розділ 14

“Шоу однієї жінки. Безкоштовно, але з підривом нервової системи”

Після виписки Артема я вирішила діяти.
Ні, не вішатись йому на шию з криками “кохай мене, чоловіче!”, хоча, погодьтесь, звучить ефектно.
Я вибрала іншу тактику: жити.
Весело, яскраво, із сарказмом, сміхом, іронією - і з коротеньким “а ти що, сліпий?” в кожному погляді, який я на нього кидала.
Почала я, звісно, з дірки в його брехні. А точніше - з “нареченої”.
Із серйозністю детектива та нахабством сищика в декреті, я обійшла всіх, хто бодай раз випив із ним каву.
- Сергію, ти знаєш, у Артема наречена є? - запитала я в нашого найбільш язикатого водія.
Він ледь не вдавився бутербродом.
- У нього? Наречена? Та ти шо! Він максимум з туркою каву заварить, а не романтику!
У пожежного Олесія реакція була ще цікавіша:
- Наречена? У Кравченка? Та він, як у відпустку йде, навіть песика з притулку не бере - бо “не зобов’язаний”.
У підсумку - жодного підтвердження.
Жодного фото.
Жодної “о, вона приходила сюди” або “так, він про неї говорив”
Ніхто. Нічого. Ніколи.
Тому я зробила висновок: цей чорт мене обманув. І тепер треба було діяти тонше.
Так тонко, щоб він або зірвався, або… здався.
Відтоді я перетворилась на святковий феєрверк.
Із димом. Із блиском. Із вогником у дупі.
Я жартувала. Навіть на виїздах.
- Якщо я знову маю лазити по даху, дайте мені хоча б шолом з паєтками, - бурчала я, коли нас послали на чергову перевірку вентиляції.
Я сміялась із хлопцями і навіть з Артемом.
А точніше - в його бік.
- Кравченко, у тебе шолом криво! - крикнула я одного разу на базі. - Як же тебе майбутня наречена витримає з таким недбальством?
Він зиркнув на мене, нічого не сказав, пішов повз.
Але я бачила, як у нього на шиї смикнулась жилка.
В яблучко.
З Іллею я майже не бачилась. Він усе розумів.
Ми обговорили все після тієї ночі, коли я впала на кухонну підлогу - і більше не було ілюзій.
Ми залишились друзями. Він більше не торкався моєї руки, але завжди пропонував чай і зарядку для телефону.
І за це я його поважала.
Артем, між іншим, теж помічав. Іноді дивився так, ніби йому не подобалось навіть те, що Ілля мені двері притримує.
Але хто ж тобі винен, Артеме?
На одному з виїздів нас викликали на кухню ресторану - якийсь імпровізований барбекю надто імпровізував.
Коли ми приїхали, дим уже валив як у кліпі Rammstein.
- Я всередину! - крикнув Артем.
- Я з ним! - додала я.
Він озирнувся.
- Ти пресофіцер, а не в бойовій групі.
- Маю камеру, маю каску, маю кайф від пригод - все, що треба.
Він зітхнув.
- Лізь за мною, тільки без самодіяльності.
Я йшла за ним через дим, кашляючи, але тримаючи темп.
Було гаряче. І не тільки через пожежу.
Всередині він відсунув кілька ящиків, перевірив, чи нема осередку загоряння, а я стояла за ним і фільмувала.
- Як там твоя наречена? - кинула я під ніс.
Він подивився на мене.
- Влада, це не смішно.
- Мені - кумедно.
- Це не твоя справа.
- Це вже моя особиста епопея: “У пошуках нареченої-привида”. Прем’єра щодня.
Він нічого не сказав.
Просто відійшов у бік.
Я бачила, як він намагається бути байдужим.
Бачила, як не відповідає. Не реагує. Не ведеться.
Але я - не дурна.
Він помічав мене.
Завжди.
Його очі завжди сковзали мимо, але повертались.
Його пальці завжди стискались, коли я була поруч.
Його щелепа напружувалась, коли я сміялась із кимось іншим.
І це було не про байдужість.
Це було про страх. Про гордість. Про принципи. Про щось, що він сам не міг сформулювати.
На обіді я сіла поруч із Сергієм і голосно сказала:
- Якщо у когось буде весілля - дайте знати. Я обожнюю “горілочку-біленьку” і крадені букети.
Сергій засміявся.
Артем - мовчки їв.
Ніж у його руці різав м’ясо так, ніби він уявляв, що це не м’ясо.
Я знала: він хоче, щоб я здалась.
Щоб я замовкла.
Щоб повернулась до свого спокійного “працюю-живу-не заважаю”.
Але я - не така.
Я сказала все.
Відкрито. Чесно. В лоба.
А зараз - просто граю.
Не брешу. Не маніпулюю.
Просто тримаю світло навколо себе.
Або він вийде до нього.
Або залишиться у своїй темряві.
Увечері ми повертались із виїзду.
Артем сидів попереду. Я сиділа позаду.
- У тебе музика знову військова, Кравченко? - спитала я.
Він не відповів.
- Ну ясно. А можна хоч один раз Maruv включити, а не “в атаку, брати!”?
Хтось із хлопців захихотів.
Я - теж.
Артем ледь помітно усміхнувся.
На одну мілісекунду.
А потім знову став кам’яним.
Але я побачила.
І цього мені вистачило.
Ще трохи. Ще тріщина - і стіна впаде.
У душі я знала: я не хочу його ламати.
Я не хочу, щоб він приходив до мене через злість чи ревнощі.
Я хочу, щоб він сам обрав мене.
Хочу, щоб сам визнав, що відчуває.
Не через підкол, не через дотик, не через “яскраву дівчинку в частині”.
А просто - бо не може інакше.