Розділ 13

“Щоб піднятись, треба спочатку впасти”

Коли я вийшла з лікарняної палати, я йшла так, ніби мене бив вітер.
Ніби навколо не було людей.
Ніби моє тіло йшло саме, а душа - відстала десь позаду.
Коридор лікарні пахнув дезінфекцією й чужими історіями.
Я пройшла його, як тунель.
Здавалося, що навіть мої кроки звучать глухо.
Він сказав, що має наречену.
Він сказав, що між нами нічого не може бути.
Він сказав - “ти все надумала”.
А я почула - “я боюсь”.
Але хіба від цього легше?
На вулиці було світло, але світло - як у акваріумі: ніби дивишся через скло, і все спотворене.
Я сіла на лавку біля лікарні, витягла телефон.
Пальці тремтіли.
Написала Іллі:
“Я сьогодні не зможу. Пробач.”
І вимкнула звук.
Не хотіла, щоб хтось був поруч.
Навіть він.
Сиділа, дивилась на людей.
У кожного - своя історія. Своє горе. Своє щастя. Своя брехня.
Я подумала: “Я сильна. Я витягла чоловіка з-під завалу. Я пройшла крізь усе. Чому ж зараз - ніби впала?”
Я повільно пішла додому.
Кожен крок був як робота.
Кожен подих - як тягар.
У квартирі було тихо.
Я кинула сумку на підлогу, зняла куртку, пройшла на кухню.
Налила собі води.
Випила.
І раптом відчула - в грудях піднімається щось. Не сльози. Щось густіше. Схоже на крик.
Я сперлась об стіл.
Стиснула кулаки.
“Я ж не дитина. Я ж сильна. Я ж мала звикнути.
Чому це болить?”
Сіла на підлогу.
Просто сіла, як була, спиною до холодильника.
Підлога холодна.
Лампи миготять.
У голові - фрагменти його слів:
“Ти все надумала.”
“Між нами нічого бути не може.”
“У мене є наречена.”
Я сміялась.
Гірко. Без звуку.
Так, як сміються ті, хто впав, але ще не готові плакати.
- Ти ж брешеш, Артеме, - прошепотіла я. - Я ж бачу. Чому ти брешеш мені? Чому собі?
Дзвінок у двері.
Я підвелась, наче автомат.
Відчинила.
Ілля.
- Я хвилювався, - сказав він. - Ти не відповідаєш.
- Все нормально.
- Це “нормально” виглядає, як ти? - він зайшов у кухню. - Що сталося?
Я відвернулась.
Не хотіла, щоб він бачив мої очі.
- Ти знаєш, - сказала я тихо, - я думала, що якщо буду з тобою, то стане легше.
- Я ніколи не просив тебе бути зі мною для “легше”.
- Знаю.
- Що сталося?
- Він збрехав. Сказав, що у нього є наречена. Сказав, що між нами нічого бути не може.
- Може, так і є?
- Ні. Я бачу, що він боїться.
Ілля сів навпроти.
Подивився на мене серйозно.
- Влада. Я не хочу бути запасним варіантом.
- Ти не запасний. Ти - добрий. Ти мені потрібен як друг.
- А як чоловік?
- Ні.
Він кивнув.
Повільно.
Без образи.
- Я здогадувався.
- Пробач.
- Не треба. Я радий, що ти чесна.
Він піднявся.
- Якщо захочеш поговорити - я поруч. Але не як “хлопець”. Як той, хто тебе поважає.
І пішов.
Тихо, без грюкоту.
Це було боляче, але чисто.
Я залишилась сама.
Сиділа на підлозі, притулившись до стіни, і вперше дозволила собі плакати.
По-справжньому.
Без стримування.
Без “я сильна”.
Сльози текли по щоках, падали на футболку.
Серце билося, як молоток.
Я зрозуміла:
я не слабка.
Я просто впала.
І це - нормально.
Бо щоб встати, треба дозволити собі впасти.
Я згадала його очі в лікарні.
Як він відводив погляд.
Як він вимовляв слова про “наречену” так, ніби кожне слово було уламком скла.
“Він боїться, - подумала я. - Він боїться не мене. Він боїться бути живим.”
І тоді я відчула: я ще не закінчила. Я ще не сказала останнє слово.
Але поки що - я дозволю собі просто сидіти на підлозі.
Просто дихати.
Просто бути.
Я не знаю, скільки просиділа так.
Час розчинився.
Врешті підвелась, вмилася, глянула в дзеркало.
У дзеркалі - я.
Розпухлі очі. Сліди сліз.
І - десь глибоко - полум’я. Маленьке. Але є.
“Я впала, - подумала я. - Але це ще не кінець.
Це - початок чогось іншого.
Бо я більше не буду мовчати.
І він - теж.”
Я вийшла на балкон.
Вечірнє місто шуміло.
Десь далеко ревіла сирена - чужа, не наша.
Дим піднімався з даху сусіднього будинку, бо хтось щось палив у дворі.
Я вдихнула.
Запах диму.
Запах життя.
“Артеме, ти думаєш, що сховався. Але я знаю, що ти там.
І колись ти теж вийдеш з цього диму.”
Я закрила очі.
Дала собі ще одну хвилину.
А потім пішла в кімнату, відчуваючи, що десь усередині вже починає збиратись сила.