Розділ 11

“Я не хотіла цього визнавати. Але я горю - тільки поруч із ним.”

Я не бачила його очей уже кілька днів.
Ніби ми обоє грали в мовчазне піаніно - він натискав ноти своїм холодом, я відповідала своєю байдужістю.
Хоча ні.
Байдужість - це те, чого в мені не було.
Після наради, де Артем сухо зачитав “нову вказівку”, я не могла зрозуміти нічого.
Що це було?
Чому саме зараз?
Чому він не дивився на мене, коли це говорив?
А ще більше - чому це так боліло, якщо я йому ніхто?
Я уникала його.
Вперше - усвідомлено. Не випадково. Не “ой, не встигла зайти”.
Я просто не хотіла бути поруч.
Коли він заходив на кухню - я виходила.
Коли писав щось у робочий чат - я відповідала сухо, без смайликів, без приколів.
Коли зустрічались у коридорі - просто кивала.
Це було ніби ми не знайомі.
Ніби між нами ніколи не було нічого - навіть тиші з присмаком почуттів.
Ілля, як завжди, був поруч.
Ми ходили на прогулянки. Пили каву на лавці біля РАГСу.
Він жартував, ділився історіями з виїздів, торкався моєї руки.
І мені було… добре.
Але не вогонь.
Я намагалась знайти в собі хоч щось.
Зачепитись. Натягнути.
Змушувала себе повірити, що це і є - “здорові стосунки”.
Без надриву. Без болю.
Але що більше я з ним сиділа - то більше чула тишу всередині себе.
Не спокійну. Порожню.
- Все добре? - спитав Ілля якось, коли ми сиділи біля води.
- Так. Просто… втомилась.
- Від чого?
- Від себе.
Він усміхнувся. Погладив мою руку.
І я вперше чесно зізналась - не вголос, а подумки:
“Ти мені подобаєшся. Але я тебе не хочу.”
“Я не тягнусь до тебе. Я просто тримаюсь, бо з тобою не боляче.”
Але я ж не для “не боляче”.
Я - для “неможливо, але хочу”.
Я - для вогню.
У той самий день нас викликали на виїзд.
Склад - знову. Запах диму ще був у мені з минулого разу.
Я під’їхала з другим екіпажем.
Артем вже був там. Координував.
Я трималась подалі. Складала інфо, знімала, підходила до медиків.
Раптом - гуркіт.
- Обвал! - закричав хтось.
Мені здалось, що серце впало в п’яти ще до того, як я зрозуміла кого завалило.
Артем.
Все сталось за секунди.
Секунда - і він був під уламками.
Секунда - і всі побігли до входу.
Я стояла, не дихаючи.
Потім кинулась за хлопцями, хоча мені кричали:
- Шевченко! Назад!
Але я не могла.
Не могла не бігти.
Бо раптом усе всередині закричало:
“Це він. Це твій. Не можна втратити.”
Я влетіла всередину разом із Віталіком.
Там було гаряче. Дим пік очі. Але я бачила, як його витягували.
Він був притомний, але побитий.
Закривавлений лоб, розсічена брова, одна нога підгинається.
- Вийди, Влада! - прохрипів він.
- Ага. Звісно. Як тільки ти станеш і підеш. Сам. Без нічого.
Я вхопила його під плече, інший бік - Віталік.
Тягнули. Стіна - ледь трималась.
Хтось позаду кричав:
- Все, обвалюється!
Я підставила спину під його корпус.
Тягнула з останніх сил.
Ми вийшли за мить до того, як частина стіни впала.
Медики підбігли. Я стояла поруч.
Вся в пилюці. В крові. В поті.
Він лежав.
Я тримала його руку, не помічаючи, що вона стискає мою.
- Ти дурна, - прошепотів він.
- А ти - впертий, - прошепотіла я у відповідь.
- Ти могла загинути.
- Ти - теж.
Він хотів щось сказати ще, але закрив очі.
Його забрали в машину.
А я залишилась стояти, тремтячи.
І думаючи лише про одне:
“Я не можу робити вигляд, що не горю.
Бо коли тебе хочуть загасити - ти все одно летиш у полум’я, якщо в ньому - він.”